Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон
Дорогою до Канади Черчилль уже вдавався до спроби створити правильний настрій. «Ми вже в дорозі, — надсилав телеграму до Рузвельта. — Цього дня 27 років тому гуни розпочали свою останню війну. Цього разу нам потрібно добре впоратися з нею. Вдруге ми всиплемо їм перцю».
Нам, га?
Вдруге, он як?
Для Білого дому це, мабуть, звучало дещо зухвало. Ніхто у Вашингтоні не брав на себе жодних зобов’язань щодо вступу у ще одну світову війну, вже не кажучи про те, щоб посилати туди американських вояків.
Та Черчилль наполегливо розвивав ідею: ідею двох націй — об’єднаних мовою, ідеалами, культурою. Звісно, їм також слід об’єднатися у своїх ворогах. Недільного ранку відбувається богослужіння. І екіпажі обох кораблів змішуються докупи, що вже наводить на певні думки, та співають церковні гімни (обрані Черчиллем), що виражає їх єдину духовну спадщину: дві протестантські нації, переплетені в одне ціле, проти огидного та понад усе поганського режиму.
Вони співають «Воїни Христовії, вперед» і «Нам, Боже, поміч дай в віках». І на завершення — традиційний заклик про Божественну милість до тих, хто пускається у плавання морями: «Для тих, хто в небезпеці у морях». Цьому екіпажеві британських моряків відомо усе про небезпеки в морях.
Всього лиш кілька місяців тому їхній корабель був учасником переслідування німецьких лінкорів «Бісмарк» і «Принц Ойген». Чоловіки, що співають тут нині, на власні очі бачили, як їхній побратим, корабель HMS «Гуд» (який відкрив вогонь при Орані), вибухнув величезною полум’яною хмарою. Насправді ж вони перебували так близько, що їм довелось проплисти просто над затонулими уламками того корабля, трагедія та вартувала 1419 життів офіцерів і екіпажу. У «Принц Вельський» також влучили; він теж втратив чимало людей. Його палуби нещодавно заливала кров — та ось він тут, а на його столах подають пернату дичину.
Таким було послання Британії до Америки: ми боремося, і ми помираємо, та ми все знесемо; а як щодо вас?
Із пошани до обмеженості Рузвельта у рухах обидва лідери сиділи поруч, пліч-о-пліч, співали й молилися, і Черчилль, надягнувши окуляри у чорній роговій оправі, зачитував слова. Сотні мужів стоять під величезними 14-дюймовими гарматами приреченого судна. У горлі грудка, а на очах сльози. Репортери перешіптуються і кажуть, що їм випало стати свідками історичної події.
Зрештою, саміт завершено. Представлено офіційне повідомлення під величним заголовком «Атлантична хартія». І Черчилль починає бурхливу подорож назад до Британії із… чим?
Жахлива правда, яку він вправно намагається приховати від парламенту та громадськості, полягає у тому, що, попри усю його фахову драматургію, фактично йому немає чого пред’явити.
Британський Кабінет міністрів без затримок затвердив Атлантичну хартію. Натомість Конгрес США навіть не глянув на документ, уже не кажучи про ратифікацію. Військовий аташе Черчилля, Єн Джейкоб, підсумував мовчазне засмучення британської делегації, із яким вони сунули додому через сіру Атлантику: «Жоден американський офіцер не показав бодай якоїсь готовності битись у цій війні на нашому боці. Усі вони, звичайно, чудові люди, та, певно, вони живуть в іншому світі, не схожому на наш».
Ендрю Шивіал, британський держслужбовець зі Стоктона, описав те, що відчував тоді: «Коли все закінчилось, у повітрі залишилося якесь невиразне відчуття невдоволення». Усе, що отримали британці за свою ініціативу, були 150 тисяч старих гвинтівок; і жодного, навіть слабенького, запаху перспективи американських підкріплень».
Хоч по усьому завойованому континенту євреїв, циган, гомосексуалістів та інші групи людей уже давно винищували, до того ж систематично, видається просто неймовірним, що так довго — два роки і чотири місяці — довелося чекати, перш ніж США приєдналися до Британії у війні проти Гітлера.
Так, політиці расових убивств нацистами не було так добре надано гласності, як це стало пізніше, проте це не було аж такою таємницею. Як могли американці залишатися такими байдужими, попри всю свою честь і совість?
Щоб отримати відповідь на це запитання, потрібно поглянути на речі з іншого боку. Для того далекого континенту це не була війна, яка загрожувала б злободенним інтересам Америки, де іще жила пам’ять різанини, котра раніше вже мала місце в її історії та була такою ганебною для людства. Чи змогли б політики розсудливо пояснити матерям Канзасу, що їхній обов’язок — послати синів на смерть у Європу? І це вже вдруге?
Ще з часів заборонного припису самого Джорджа Вашингтона основним принципом американської політики було тримати республіку якнайдалі від іноземних воєнних конфліктів. Чимало американців і досі обурювалися вчинком Вудро Вілсона, який втягнув їх у Першу світову війну; чимало з них скептично ставились до Британії; чимало були налаштовані відверто вороже.
Хоч як чудернацьки це звучить сьогодні, існувало й багато тих, хто вважав британців зграєю зарозумілих імперіалістів, які у 1814 році спалили їхній Білий дім і в яких був талант примушувати інших воювати замість себе.
А хто був там, аби подати справу з іншого боку? Тільки не отруйний Джозеф Кеннеді, якого відкликали наприкінці 1940-го за те, що він стільки збитків завдав британському становищу. І не британський посол у Вашингтоні. Це був ніхто інший, як наш старий друг граф Галіфакс: довгов’язий примиренець; той, що ходив із Ґерінґом на полювання.
Галіфакс був повноважним представником Британії, якому було доручено закликати Сполучені Штати до душевних почуттів, — і йому жах як важко це давалося. Невдовзі після прибуття, кажуть, він просто сів та заридав — у відчаї від розходження культур. Він не розумів принципів американського неформального поводження та спілкування чи звички теревенити по телефону або раптово зриватися на несподівані збори.
У травні 1941-го старий аристократичний вихованець Ітону змушений був знести свіженьких мук, коли його запросили на бейсбольну гру «Чикаґо Вайт Сокс» та скуштувати хот-догів. Він відмовився. Потім його ще й обстрілювала яйцями та помідорами група під назвою «Матері Америки». Навіть як на долю прихильника замирення це, схоже, було пекельним покаранням. Галіфакс аж ніяк не був тим, хто спромігся би змусити американців полишити ізоляціонізм.
Таким міг стати тільки Черчилль. По-перше, він наполовину був американцем — і деякі із англійських сучасників вважали, що саме цьому він завдячував жвавістю сприйняття та рішучістю своєї особистості, а може, і краплинкою гендлярства. Беатріса Вебб називала його більше американським спекулянтом, аніж англійським аристократом. А по-друге, ще до війни він там бував у чотирьох поїздках,