Українська література » Наука, Освіта » Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

Читаємо онлайн Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко
містилась вся національно-політична і соціяльно-економична програма. Сказавши це, вже не так важко було нагадати навіть і про землю і про майбутні Установчі збори. Раз ми сами будемо творити своє життя, то ми вже нічого не забудемо, ми вже згадаємо про все: і про землю, і про війну, і про школу, і про нову народню власть на місцях, і про становище робітника на фабриці та заводі, і про самі фабрики та заводи, банки… Так думав український робітник і селянин.

Звичайно, це був революційний романтизм. Звичайно, цілком иньший зміст вкладали в те «ми сами будемо творити своє життя» — українське міщанство, здеклясова-на інтелігенція, дрібна буржуазія»[376].

Справді, ті, хто скеровував український рух, брав у ньому участь у 1917 р., багато в чому були романтиками революції. І в цьому крилася одна з визначальних причин тогочасного розмаху руху, але й, водночас, причина його аморфності, орієнтаційної невизначеності.

Ухвалення Першого Універсалу, події, що його супроводжували, стали справді визначною віхою у розвитку Української революції, українського руху, початком «відродження державного життя на Україні». І хоч би як хто тлумачив їх згодом, хоч би які оцінки давав, усі врешті-решт змушені погодитись, що це була одна з найвищих точок піднесення визвольного руху, а ті дні «стали історичними днями українського життя»[377]. «…Крива українського руху, — констатує М. Грушевський, — по високих прямовісних скоках під час першої української маніфестації в березні, під час національного з'їзду в квітні втретє піднялась різко високо, так, як, здається, вже потім ні разу не піднімалась. Червень […] 1 і 2 декади був, можливо, апогеєм українського руху, в кожнім разі його тріумфальним місяцем. Була се заслуга провідного українського осередка чи тільки чистим його щастям, се тяжко рішити. Але воно в кожнім разі незмірно підняло престиж і авторитет, і віру в його політичні здібності. «Прибудь щастя — розум буде», як то кажуть. В кожнім разі, незаслужено стали йому відмовляти в політичному розумі, коли щастя минуло»[378].

Мінорне закінчення наведеного уривка, очевидно, не стільки докір пізнішим аналітикам, скільки неприховане висловлення жалю з приводу того, що подальший розвиток подій мав підстави й для іншого, сприятливішого перебігу, й для значно ефективнішого результату, врешті-решт більш втішного фіналу, ніж це сталося насправді.

***

Демонстративний непослух українців, що виявився у скликанні забороненого властями військового з’їзду, а ще більше ухвалення й обнародування універсалу з декларуванням автономної України викликали величезний сплеск невдоволення в Петрограді. Причому обурення висловлювали не лише Тимчасовий уряд, правоцентристський спектр сил, а й ті загальноросійські партії, які на кожному кроці присягали на вірність демократизму і, навіть, соціалістичності — меншовики й есери.

В пресі зчинилася галаслива кампанія, в якій Центральну Раду, всю українську націю звинувачували в зраді революції, в зазіханні на розвал країни — найстрашнішому гріхопадінні в час війни, в допомозі ворогам Росії — Німеччині й Австро-Угорщині, в провокуванні анархізму й т. ін.

Особливу емоційність виявляли місцеві організації всеросійських партій і організацій. Так, наприклад, 2 червня 1917 р. на засіданні Київського Комітету об’єднаних організацій обговорювалося питання про ставлення до згаданої Декларації Центральної Ради і відповіді на неї Тимчасового уряду. Член Виконкому Петроградської Ради, І.Фрумін, якому як прибулому зі столиці, першому надали слово, сказав: “Уряд дивиться на Ц[ентральну] Р[аду], як на приватно-правову організацію, яка може вести широку культурно-освітню роботу. До вимог про негайне здійснення деяких елементів автономії уряд ставиться негативно, вважаючи, що це питання може бути розв’язане тільки У[становчими] З[борами]”[379]. Цю позицію рішуче підтримали також есер А.Лепарсоний, кадети Брантман і Крупнов, меншовики М.Балабанов, А.Доротов, іще група промовців. А.Карум (партійність невстановлена — В.С.) взагалі заявив, що довіри до керівників українського руху немає й “антидержавні явища, що відбуваються на ваших очах, недопустимі”[380]. Український соціал-демократ В.Паламарчук і український соціаліст-федераліст А.Ніковський мляво оборонялись. Останній, зокрема, вмовляв присутніх: “Ц[ентральна] Р[ада] не бажає бути крайовим урядом… Тимчасовий уряд має висловити лише свою думку з питання про автономію, але зрозуміло, він має вступити на шлях її здійснення. Ви нам не вірите, повірте нам і все буде гаразд”[381].

В ухваленій резолюції йшлося про підтримку “всією силою свого авторитету” позиції Тимчасового уряду і здійсненні лише “культурно-національн[их] лозунгів українців”[382].

На цьому тлі вирізнялася позиція хіба що більшовиків. І в центрі, і на місцях вони поставились до ситуації, що склалася навколо українського питання, інакше. РСДРП(б) взагалі виявилася єдиною партією, що відкрито виступила на підтримку законних вимог українського народу, рішуче затаврувала великодержавництво російської буржуазії та послужливих “соціалістів”.

Більшовики виходили з того, що українські верхи, виступаючи від імені всього українського народу, передусім дбали про свої власні інтереси. Водночас вони вважали, що було б невірно не бачити в українському буржуазному націоналізмі (саме так іменували ідейно-теоретичну платформу Центральної Ради РСДРП(б)), як і в націоналізмі будь-якої пригнобленої нації, “загальнодемократичного змісту проти гноблення”. Саме цей загальнодемократичний зміст і підтримала партія більшовиків.

2 червня 1917 р. В.Ленін написав статтю “Не демократично, громадянине Керенський!”. Стаття починається повідомленням Петроградського Телеграфного Агентства про те, що на засіданні Всеукраїнського селянського з’їзду в Києві 30 травня було оголошено телеграму військового міністра О.Керенського, в якій він, у зв’язку з воєнними обставинами, визнав несвоєчасним скликання Другого українського військового з’їзду. З’їзд кваліфікував розпорядження міністра порушенням свободи зборів щодо українців і надіслав Тимчасовому урядові та Петроградській Раді робітничих і солдатських депутатів телеграму протесту.

Повідомлення про заборону українського військового з’їзду, — пише В.І.Ленін, — “безперечно викликає величезну тривогу в рядах робітників-соціалістів.

Військовий міністр визнає “несвоєчасним” з’їзд українців і своєю владою забороняє цей з’їзд! Ще зовсім недавно громадянин Керенський “підтягував” Фінляндію, тепер він вирішив “підтягти” українців”. І все це робиться ім’ям “демократії”![383]

Далі вождь більшовиків нагадав слова О.Герцена про те, що коли подивитися на “художества” пануючих класів Росії, то стає соромно визнавати себе росіянином. Причому це говорилось тоді, коли Росія стогнала під ярмом кріпосництва, коли батіг і палка панували над країною. Тепер же, відзначив В.І.Ленін, “Росія скинула царя. Тепер від імені Росії говорять Керенські і Львови. Росія Керенських і Львових поводиться з підлеглими національностями так, що й тепер мимоволі просяться на язик гіркі слова О.Герцена.

Ми не говоримо вже про те, що своєю “великодержавною” націоналістичною політикою гр. Керенський тільки посилює, тільки розпалює саме ті “сепаратистські” прагнення, проти яких Керенські та Львови хочуть боротися”[384].

І В.Ленін пропонує питання, на які неможливі двозначні відповіді: ”Ми запитуємо: чи сполучне з гідністю навіть не соціалізму, а просто демократизму таке третирування пригноблених

Відгуки про книгу Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: