Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря - Олена Бачинська

в російській документації. Назва ж «українські» (спочатку «украинные», тобто прикордонні) дістала поширення напевне лише в 30-ті рр. XVIII ст., після спорудження на південь від слобідських полків системи укріплень — Української лінії. Назва ж «Україна» на позначення території колишніх слобідських полків поволі поширювалася, і, коли в 60-х рр. XVIII ст. було утворено Слобідсько-Українську губернію, другий складник у визначенні назви виявився доволі значним для місцевої регіональної ідентичності. У той же час осмислення єдності регіонів посилилося саме після скасування автономії слобідських полків із боку Гетьманщини. Відомий історик та компілятор історії «Малоросії» Олександр Ріґельман у 80-х рр. XVIII ст. зазначав, що «Малоросія» й слобідські жителі «відмін не мають». Автор «Історії Русів», знакового твору «малоросійської історії», виразно міфологізував взаємини між Гетьманщиною й Слобідськими полками, зазначивши, що раніше Слобідські полки перебували під владою Гетьмана й виокремилися через інтриґи своїх полковників. Слобідську Україну залучили до історії «Малоросії»-Гетьманщини. Власне, великий знак єдності між населенням регіонів поставили бюрократичні інструкції та етнографічні описи другої половини XVIII ст. Для подорожнього академіка Василя Зуєва у 1781— 1782 рр. населення Харкова та околиць було «малоросійське».

Важливим виявиться те, і як осмислювалося поширення на територію Слобідсько-Української губернії назви «Україна», у той же час як сусідню Гетьманщину називали Малоросією. Широкий термін «Малоросія» звузився поволі до Лівобережної України. Досить яскраво це видно у життєписі філософа Григорія Сковороди, написаного його учнем Михайлом Ковалинським близько 1796 р.: «Україні він надавав перевагу над Малоросією через її повітря і води. Річки майже завжди цвітуть в Малоросії, від чого повітря має гнилизну. Він зазвичай називав Малоросію матір’ю, оскільки народився там, а Україну тіткою, бо жив там і любив її». Власне, це відображає і біографія філософа, що народився в Гетьманщині, але замолоду переїхав до Харкова й більшу частину життя промандрував Слобожанщиною. Подальше висвітлення життєпису Сковороди Михайла Ковалінського чітко розрізняє «Малоросію» (як Гетьманщину і Київ) та «Україну» (як Слобідську Україну). Сучасний історик Наталя Яковенко дала досить влучну інтерпретацію поведінки Сковороди й любові до тієї «України Слобідської», що сприймалася як спокійний регіон, місце, куди можна було втекти від реалій життя й політичної активності.

Однак найбільшим патріотом назви «України» як регіонального означення Слобідсько-Української губернії виявиться ініціатор відкриття Харківського імператорського університету Василь Каразін. Слово «Україна» та означення «український» як регіональне дуже притаманне його творам. Існує тенденція у зв’язку із цим вважати Василя Каразина предтечею українського національного руху, «архітектом Відродження», що наштовхується на надто переконливі контраргументи. Сам зміст писань Каразіна певно свідчить, що йдеться лише про Харків та Слобідсько-Українську губернію. Назва «Україна» щодо Слобідської України, а «Малоросія» щодо колишньої Гетьманщини вкорінилася в 30-ті рр. XIX ст. Відомий мандрівник і симпатик українців Йоган Георг Коль, що проїжджав повз Харків 1838 р. і далі мандрував «Малоросією», також виокремлює «Україну» (Ukraine) та «Малоросію» (Malorossia). Йоганн Коль під час тривалих роздумів про Україну вирізняє «польську Україну» та Слобідську, говорить, що землі, що лежать між цими Українами, і є власне Малоросією, але на всіх європейських мапах і Малоросія і «України» позначають уже як «Україну», а самі жителі називають себе «малоросіянами». Офіційна назва «Україна», за визначенням Коля, збереглася лише щодо Слобідсько-Української (на той час уже Харківської) губернії.

Особливий статус в минулому, а тим більше реалії 30-х — 40-х рр. XIX ст., коли внаслідок русифікації та тривалих контактів мешканці міст Слобідської України перетворювалися на таких собі «перевертнів» з мішаниною української та російської мов і звичаїв, теж відігравали свою роль у регіональних відокремленнях. Одним із перших звернув увагу на таку виокремленість Григорій Квітка-Основ’яненко у статті «Українці». Так, 1841 р. письменник пише, що місцеві мешканці уже не так схожі на «малоросів», як під час переселення, мають одну мову та звичаї. Про мішанину і російські запозичення у ті ж роки писав щодо мешканців Харкова і околиць відомий російський письменник Іван Аксаков. Однак національні прагнення долали регіональні упередження, і Слобідська Україна виявилась основним прикладом національного відродження, Харків же на тривалий час став місцем зародження та еволюції модерного українського руху.

Український рух на Слобідській Україні

Говорячи про початки модерного українського руху на території Слобідської України, слід виокремити кілька дуже важливих речей. Насамперед, маємо на увазі специфіку прикордоння та зустрічі культур, що загострює відчуття «свого» і несприйняття «чужого». Становлення українського національного та слобідського регіонального усвідомлення відбувалося у тісному взаємозв’язку, і, попри весь скепсис, саме Слобідська Україна вела перед і тривалий час.

Слабкість козацьких полкових структур, а потому і автономізму змушувала після скасування козацьких автономій слобідських полків звертати увагу на дещо інші, аніж козацьке минуле і підтвердження своїх прав елітою, чинники. Передусім йдеться про етнографічні особливості українців. 1776 р. у Петербурзі вийшла книжка «Описаніе свадебныхъ» украинскихъ простонародныхъ обрядовъ Малой Россіи и в Слободской Украинской губерній також и в Великороссійских слободахъ, поселенныхъ малороссіянами употребляемых. Її автор — Григорій Калиновський, що тривалий час, вочевидь, перебував на слободах. Це одна із перших великих нових етнографічних робіт, у якій уродженець Гетьманщини Калиновський поєднував і описував народні звичаї, розширивши географічні уявлення не лише на території, підвладні козацьким автономіям, але й на ті місця, де жили «малоросіяни», тобто українці.

Уже в середині XVIII ст. Харків перетворився на дуже потужний освітній центр. Уже існував Харківський колегіум, а з 1768 р. були утворені окремі від колегіуму додаткові класи, де вивчали світські дисципліни. Першим учителем у колегіумі, що викладав світську історію та географію на початку 70-х рр. XVIII ст., був Іван Переверзєв, дуже непересічна постать. Насамперед розуміючи різницю української та російської мов, Переверзєв наївно намагався їх сполучити, запропонувавши використовувати українську фонетику та вимову і російську лексику та граматику. 1782 р. Переверзєв видав у Москві книжку «Краткія Правила Россійскаго Правописанія для употребленія Малороссіанъ по свойству Украинскаго діалекта». Найцікавішим тут стало власне виокремлення «украинского диалекта», вживаного «малоросіянами». Вочевидь, Іван Переверзєв був автором Топографічного опису Харківського намісництва 1788 р., у якому чітко описав територію розселення «південно-російського народу» (українців), подолавши обмеженості козацького автономізму і увівши до складу цього народу населення Галиччини і Волині, тобто окреслив українську етнічну територію. Інтелектуальні потуги забутого пізніше Переверзєва насправді впали на сприятливий грунт через збільшення освітньої ролі Харкова на початку XIX ст.

Засвоївши філософські концепти Просвітництва, а також прагнучи все пояснити і описати, місцеві харківські педагоги та діячі звертали увагу на простий народ, на його мову, звичаї, побутові особливості, водночас намагаючись узагальнити дані про подібності і відмінності місцевого люду. На початку XIX ст.