Історія України. Посібник - Олександр Дмитрович Бойко

і вбивчою силою не мав аналогів). Не останню роль у забезпеченні високої боєздатності скіфського війська та вихованні у воїнів ненависті до ворога відігравали жорстокі варварські традиції; скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальпи; кожен сотий полонений приносився в жертву богові війни; того, хто на полі бою власноручно не вбив жодного ворога, не допускали до святкового столу.

Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. до н. е., під час правління царя Атея. Держава стала централізованою, було започатковано карбування скіфської монети. Вдало розпочалося скіфське завоювання Балкан. Спираючись на союз з батьком Олександра Македонського, Філіппом II, Атей розгромив Фракію й поширив свій вплив на задунайські землі. Та союз Скіфії з Македонією виявився недовгочасним, і в 339 р. до н. е. між цими державами спалахнула війна, у якій загинув Атей, а скіфи зазнали поразки. Пік воєнної могутності Скіфії залишився в минулому.

III ст. до н. е. — період занепаду скіфської держави. Під потужними ударами сусідніх сарматських племен володіння скіфів значно зменшується. Втримати їм вдалося лише вузьку смугу Нижнього Подніпров'я та Степовий Крим. Саме тут і була утворена нова держава — Мала Скіфія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя). Та навіть ізольовані вузькими межами Кримського півострова, скіфи виявляють воєнну активність і не сходять з історичної арени. У II ст. до н. е. спостерігався період піднесення, коли Мала Скіфія взяла під контроль Ольвію і вела успішну боротьбу з грецькими містами-державами за вплив на всю територію Тавриди. Як етнічне та політичне утворення, Мала Скіфія припиняє своє існування лише на початку III ст. н. е.

Скіфи на основі синтезу власних здобутків і досягнень тих народів, з якими вони воювали або ж торгували, створили самобутню культуру. Найяскравішими її виявами були царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила та ін.) і «скіфська тріада» — скіфський тип зброї, «звіриний стиль» в образотворчому мистецтві та специфічна збруя верхових коней. Ці та інші елементи скіфської культури вплинули на формування передслов'янської культури. Деякі з них дожили до нашого часу, зокрема, корені окремих скіфських слів й досі зберігаються в мовах східних слов'ян: «спако» (собака), «голос», «топор».

Сармати

У III ст. до н. е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових Іраномовних племен — сарматів, який спустошливим ураганом пронісся Приазов'ям та Північним Причорномор'ям, витіснив скіфів на Кримський півострів. Хоча сарматам і не вдалося подолати родоплемінну відособленість, консолідуватися в єдиний етнос і створити, подібно скіфам, власну повноцінну державу, вони активно діяли на історичній арені протягом шести сторіч, залишивши сліди своєї діяльності на величезній території: в Західному Казахстані, Приураллі, Поволжі, Подонні, Калмикії, на Північному Кавказі, в Прикубанні, в степах України, в Криму, Румунії та Угорщині.

Назва «сармати», або «савромати», походить від іранського слова «саоромант» і означає підперезаний мечем. Це не самоназва народу, а термін, введений античними авторами. Одне з найперших достовірних історичних свідчень про сарматів знаходимо в «Історії» Полібія (205–123 pp. до н. е.). Пліній повідомляє, що вони «складали одне плем'я, але поділене на декілька народів з різними назвами». Войовничі та агресивні сарматські племена просувалися в західному напрямку кількома хвилями, їх очолювали у різний час різні племенні об'єднання. Царські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що прокотилася межиріччям Дніпра і Дністра в II ст. до н. е. і дійшла аж до Дунаю. Саме тоді, як зазначає Пліній, «ім'я скіфів всюди витісняється іменами сарматів та германців». Поява в II ст. до н. е. у степах Поволжя та Приуралля нового могутнього племінного об'єднання, на чолі якого стали роксолани, підготувала нову хвилю сарматської експансії. Закріпившись у степах Лівобережжя, роксолани спочатку здійснюють походи на Таврійський півострів. У І ст. н. е. сарматські мечі діставали здобич ужо в римській провінції Мезії. Третя хвиля сарматської активності пов'язана з аланським союзом племен, що утворився в І ст. н. о. Для планів характерними були широкомасштабні воєнні дії. За свідченням Тацита і Йосипа Флавія, вони здійснювали успішні напади на Мідію, Малу Азію, Крим, Закавказзя. У 372 р. алани були розбиті гуннами, що призвело до втрати сарматами панівного становища в причорноморських степах. Завдяки Великому переселенню народів алани не тільки проникають на Британські острови, у Галлію та Іспанію, а й переправляються морем у Північну Африку. Решта цього сарматського племінного союзу в VI–IX ст. відходить у передгір'я Кавказу і згодом вливається до Хозарського каганату.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Античні автори досить часто називають сарматів «гю-найкократуменами» — керовані жінками. У стародавніх джерелах є згадки про сарматських цариць — Томи-рис, Амагу та ін. Загалом жінки цього народу відрізнялися войовничим характером, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили в походи, не вступали в шлюб доки не вб'ють першого ворога, тобто своєю поведінкою нагадували міфічних амазонок. За легендою, переказаною Геродотом, сармати походять саме від амазонок і скіфів.

Сарматська культура генетичне була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти, вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне військо. З часом сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства.

Античні міста-держави Північного Причорномор'я

VIII — кінець VI ст. до н. е. — це період Великої грецької колонізації, одним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор'я. Деякі фахівці (Н. Кравченко, І. Черняков) вважають, що «колонізація» не зовсім вдалий термін, оскільки він не точно відображає суть і характер процесу проникнення еллінів на узбережжя Чорного моря. На їхню думку, доцільніше називати це явище «переселенням», а «колонії» — грецьким словом «опойкій», що означає «переселене поселення»[4].

«Велика грецька колонізація» була грандіозною акцією, яка суттєво вплинула на світовий розвиток. Якщо в XI–IX ст. до н. е. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися на гігантській території, освоївши все Середземноморське узбережжя від Піренейського півострова, аж до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на берегах Чорного моря.

Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сформулювали кілька теорій, які умовно можна поділити на:

1) демографічну — демографічний вибух, що відбувся в цей