Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий
Розділ 17
НЕЗАВЕРШЕНА РЕВОЛЮЦІЯ
Холодного зимового ранку в неділю 9 січня 1905 року близько 20 тисяч робітників з сім’ями почали ходу від околиць Санкт-Петербурга до центру міста. Демонстрацію очолював Георгій Гапон, 35-річний уродженець Полтавської губернії та випускник Санкт-Петербурзької духовної академії. Люди в перших рядах несли портрет імператора Миколи II разом із церковними хоругвами та іконами, натовп співав релігійні пісні, промовляв молитви за царя. Робітники хотіли подати цареві петицію, підготовлену Гапоном, із закликами до государя захистити їх від зловживань з боку начальства.
Головні заводи Санкт-Петербурга страйкували, але їхні власники відмовлялися задовольнити вимоги робітників, що включали й запровадження 8-годинного робочого дня. Промислова революція створила новий соціальний феномен — робітничий клас, який тепер звертався до царя із закликом визнати основні права робітників. «Ми не просили багато, ми хотіли тільки того, без чого в нас немає життя, а є лише важка праця і постійні страждання», — писав Гапон. Але в петиції були й політичні вимоги, головною з яких були вибори до Установчих зборів. Востаннє в царя публічно вимагали конституцію в грудні 1825 року. Тоді режим розгромив повстання офіцерів, пізніше відомих як декабристи, за допомогою артилерії. Цар і уряд вважали, що повинні знову проявити готовність вжити силу й не повторити помилки Людовіка XVI, чия нерішучість, на їхню думку, коштувала йому життя й трону під час Французької революції.
Коли демонстранти підійшли до царського Зимового палацу (будівля, де зараз розміщений Ермітаж), військові відкрили вогонь, убивши більш ніж 100 людей на місці й поранивши понад 500. Отець Гапон вижив, але вже ніколи не молився за царя і не сподівався на його захист. У зверненні, написаному тої ж ночі, він назвав царя звіром. Він також закликав до відплати: «То помстимося ж, браття, проклятому народом цареві, усьому його зміїному царському поріддю, його міністрам і всім грабіжникам нещасної російської землі!» Повної відплати доведеться чекати ще 13 років (більшовики розстріляють царя Миколу II та його родину в липні 1918-го), але революція, якої сподівалося уникнути царське оточення, почалася відразу. Вона вела всю імперію, у тому числі й українські губернії, у нову еру — добу масової політики, що означала створення політичних партій, парламентські вибори, виборче право для чоловіків і дедалі більшу залежність уряду від підтримки націоналістів.
До України революція прийшла за три дні після подій Кривавої неділі в Санкт-Петербурзі. У середу, 12 січня, робітники Південноросійського машинобудівного заводу в Києві почали страйк. Невдовзі до них приєдналися металурги Катеринослава, Юзівки та решти Донбасу. Тепер полум’я класової війни охопило області, де в попередні 15 років відбувався економічний бум. Якщо до січня 1905 року робітники просили лише кращих умов, більшу платню та 8-годинний робочий день, то тепер вони підкріплювали свої вимоги страйками, демонстраціями та відкритим опором владі. А коли справа дійшла до опору, перенаселене та зубожіле село не відставало від міста. Селяни почали з вирубки лісів, що належали поміщикам, і перейшли до нападів на дворянські маєтки. Сталося понад 300 таких нападів, найбільше на колишніх козацьких землях Лівобережжя. Селяни очікували, що цар видасть маніфест і передасть їм поміщицькі земелі. Однак цього так і не сталося. Натомість уряд кинув проти бунтівників армію, і в грудні 1905 року на батьківщині Миколи Гоголя, у селі Великі Сорочинці Полтавської губернії, було вбито 63 селянина. Трагедія у Великих Сорочинцях була аж ніяк не винятком.
Улітку 1905 року уряд почав втрачати підтримку людей з рушницями — солдатів та моряків, більшість яких були колишніми селянами. У червні вибухнуло повстання на броненосці «Потьомкін» у складі Чорноморського флоту. Більшість його лідерів та учасників були матросами, набраними з України. Повстання було заплановано на жовтень, але почалося в червні 1905 року, коли матроси збунтувалися через борщ із гнилим м’ясом. Унтер-офіцер Григорій Вакуленчук із Житомирщини звернувся до своїх товаришів, за деякими свідченнями, українською зі словами: «Та доки ж ми будемо рабами?» Після того як старший офіцер застрелив Вакуленчука, керівництво повстанням перейшло до Опанаса Матюшенка, 26-річного матроса з Харківщини. Повстанці вбили командирів, підняли червоний прапор і попрямували з відкритого моря до Одеси, де вони підтримали страйк робітників, що відбувався в місті. Прибуття броненосця з трупом Вакуленчука спровокувало нові протести, заворушення та сутички з поліцією.
Підрозділи російських козаків заблокували доступ з міста до порту, у тому числі знамениті Потьомкінські сходи, зображені як місце масових вбивств та драматичних подій у класичному фільмі Сергія Ейзенштейна «Броненосець “Потьомкін”» (1925). Немає ніяких підтверджень того, що хтось дійсно загинув на сходах, але по місту поліція та армійські підрозділи розстріляли сотні людей. Броненосець зрештою залишив Одесу, уникнувши зіткнення з флотилією, лояльною до режиму, і попрямував до Румунії, де повстанці здалися владі. Їхній лідер, Матюшенко, провів деякий час у Європі та Сполучених Штатах, а потім повернувся до Одеси, щоб продовжити революційну боротьбу. Його заарештували, засудили та стратили в Севастополі, на морській базі «Потьомкіна». На час страти Матюшенку, який став символом революції, але відмовився приєднатися до будь-якої політичної партії, було 28 років.
У жовтні 1905 року хвиля страйків досягла свого піку. Усю імперію паралізував страйк залізничників. Працівники основних залізничних вузлів України: Києва, Харкова, Катеринослава — припинили роботу. До середини жовтня кинули роботу 120 тисяч робітників України та близько 2 мільйонів робітників по всій імперії. Тоді імператор Микола II змінив тактику й запропонував своїм повсталим підданим важливу поступку. У маніфесті, виданому 17 жовтня, він дарував основні громадянські права, у тому числі свободу совісті, слова, зборів і об’єднань. Його указ запроваджував загальне виборче право для чоловіків і передбачав проведення виборів до Думи — першого російського парламенту, — що забезпечили б представництво всіх верств суспільства. Цар обіцяв не ухвалювати жодних нових законів без схвалення Думи. Абсолютна монархія опинилася на межі перетворення на конституційну. Ліберальна інтелігенція з радістю зустріла маніфест.
Серед тих, хто стояв у радісних юрбах, що заповнили вулиці великих міст України після видання маніфесту, були і євреї. Консервативні прихильники монархії вважали євреїв тісно пов’язаними з революцією. Вони також звинувачували їх у всіх лихах, які звалилися на місцеве населення з
