Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий

Прибувши до приазовських степів, валлієць та його партія облаштувалися на хуторі Овечому, маленькому поселенні, заснованому запорозькими козаками ще в XVII столітті. Але Юза навряд чи цікавило козацьке минуле регіону. Він купив цю землю і приїхав до Овечого з однієї простої причини — за чотири роки до цього імперські інженери визнали цю територію ідеальним місцем для майбутнього металургійного виробництва, бо в безпосередній близькості знаходилися залізна руда, вугілля та вода. Уряд намагався побудувати в цьому місці завод, але невдало, бо бракувало досвіду в будівництві та запуску металургійного заводу. Юзу вистачало кваліфікації в обох галузях. У січні 1872 року його новозбудований металургійний завод випустив свій перший чавун. Протягом 1870-х років він запустив нові доменні печі. Завод забезпечував робочими місцями близько 1800 чоловік, ставши найбільшим виробником металу в імперії. Місце, де жили робітники, стало відомим як Юзівка, за іменем свого засновника. Це сталеве та шахтарське містечко буде перейменовано на Сталіне 1924 року та на Донецьк 1961-го.

Юз був не єдиним іноземцем, який приїхав до України. Сотні кваліфікованих робітників прибули до українських степів із Британії, Франції та Бельгії. Вони йшли слідом за мільйонами франків та фунтів, що були переведені до цього регіону з їхніх рідних країн. Капітал, що трансформував український південь, забезпечили здебільшого французькі, британські та бельгійські банкіри. У перші десятиліття XX століття іноземні компанії виробляли більш ніж 50% усієї української сталі, понад 60% чавуну, 70% вугілля та 100% машинобудівної продукції. Російські компанії були обмежені в капіталі й ноу-хау, які вони застосовували здебільшого в розробці промислового потенціалу Москви й Санкт-Петербурга.

Лише один ресурс імперія постачала в майже необмежених кількостях — некваліфіковану працю. Поліпшення санітарних умов і технологічних досягнень призвело до того, що стало виживати більше немовлят і ті, хто виживали, жили довше. Збільшення сільського населення означало зменшення кількості землі на один двір. Відносне перенаселення стало серйозною проблемою в селах України та Росії у найближчі десятиліття після звільнення селян. Промислова революція, що прибула до імперії зі значним запізненням, означала, що ці «надлишки» населення тепер можуть попрямувати до міст, які саме зростали. З 1870-х років робітничі поселення, що швидко розвивалися на півдні України, стали магнітами для сотень тисяч селян, які залишали збіднілі села. Більшість приходила до регіону з південних губерній Росії, де ґрунт був набагато менш продуктивним, ніж в Україні, а земельний голод більш вираженим.

Серед російських селян, яких приваблювала робота, доступна в Юзівці, що була небезпечною, але добре оплачуваною за стандартами того часу, був молодий Микита Хрущов. 1908 року йому було чотирнадцять, коли він вирушив із російського села Калинівка, розташованого приблизно за 64 км на північний схід від козацької столиці Глухова, щоб приєднатися до своєї родини в Юзівці. Його батько Сергій працював сезонним робітником на залізниці в районі Юзівки, перш ніж перевіз туди свою сім’ю і перейшов на шахту Він ніколи не полишив, але й не здійснив мрію накопичити достатньо грошей, щоб купити коня і повернутися до Калинівки. Його син, який не мав таких мрій, обрав міське життя і став механіком на шахті перед тим, як приєднатися до більшовицької партії всередині 1917 року та зробити карколомну політичну кар’єру Він буде керівником Радянського Союзу під час запуску супутника 1957 року й Карибської кризи 1962-го.

Микита Хрущов був не єдиним майбутнім радянським лідером, чия сім’я залишила село в Росії, щоб скористатися з промислового буму на півдні України. За кілька років до Хрущових Ілля Брежнєв, батько Леоніда Брежнєва, сучасника Хрущова та його наступника на посаді керівника Радянського Союзу, переїхав до українського промислового міста Кам’янське. Леонід народився у цьому сталеливарному містечку 1906 року. Хрущови та Брежнєви взяли участь у великій міграції російських селян на південь України, що призвела до зниження частки етнічних українців у містах. 1897 року, під час першого Всеросійського перепису населення, в українських губерніях імперії мешкало приблизно 17 мільйонів українців та 3 мільйони росіян — співвідношення майже 6:1. Але в містах їхня кількість була приблизно на одному рівні — трохи більш як 1 мільйон росіян і трохи менш ніж 1 мільйон українців. У великих містах та промислових центрах росіяни становили більшість. Їх налічувалося понад 60% у Харкові, понад 50% — у Києві та майже 50% — в Одесі.

Невелика кількість українців належала до підприємницького класу — головним чином у центральній Україні, де в другій половині XIX століття розвиток цукрової промисловості, залежний від місцевого виробництва цукрових буряків, дав прибутки низці українських підприємців, особливо родині Симиренків. Один з її членів, Платон Симиренко, підтримував Шевченка після повернення із заслання і профінансував видання його «Кобзаря». (Сьогодні це прізвище відоме здебільшого завдяки сорту яблук «ренет Симиренка», названому на честь Платонового сина Лева, який займався селекцією фруктів.) Симиренки були радше винятком, ніж правилом. Російські, польські та єврейські підприємці перевершували українців своїми значними прибутками.

З початком швидкої індустріалізації та урбанізації етнічні дисбаланси далися взнаки і в індустріальному робітничому класі, який був значною мірою російським. Єврейські ремісники опанували дрібну торгівлю, коли перебралися з маленьких містечок колишньої польської України до великих центрів на сході та півдні. Харків на сході був за межами смуги осілості (області, де дозволялося селитися євреям), але решта України, у тому числі міста Одеса й Катеринослав, була відкрита для поселення євреїв. Вони становили від 12 до 14% усього населення Поділля, Волині та Південної України, але становили більшість у маленьких містечках та складали значні громади у великих містах. Євреї становили 37% громадян Одеси та були третьою за величиною етнічною групою Катеринослава.

Чому більшість українців залишилися осторонь від процесів урбанізації та індустріалізації, хоча становили етнічну більшість населення країни? Для розуміння цієї ситуації корисно знову звернутися до історій Хрущових та Брежнєвих. Обидві родини потрапили на південь України з російської Курської губернії, де в другій половині XIX століття розмір середнього селянського землеволодіння не перевищував 3 десятини. Вони переїхали до Катеринославської губернії, де ця цифра становила 11 десятин, а земля, один із найбагатших у світі чорноземів, була більш родючою, ніж на Курщині. Як зазначалося вище, місцеві селяни жили краще, ніж їхні колеги будь-де в імперії. Вони воліли й часто могли собі дозволити залишатися вдома. За важких умов багато хто з них скоріше погодився переселитися у степи на сході імперії для зайняття сільським господарством, ніж переїхати до найближчого металургійного чи