Україна та Росія. Як брати горщики побили - Денис Володимирович Журавльов

став класицизм та його різновид ампір (фр. «імперія», вперше з'явився у наполеонівській Франції). Символічним завершенням цього процесу стала заборона будувати в Україні церкви в бароковому стилі (1801 рік). Фактично у XVIII столітті поразки зазнали як ідея українського «Другого Єрусалима», так і російського «Третього Риму», поступившись не такій містичній, але цілком життєздатній ідеї побудованої на західноєвропейський лад держави. Держави — «кентавра» з блискучою європейською (чи європеїзованою) культурою еліти і зовсім іншою, більш традиційною культурою основної, щонайперше селянської, маси населення. Після втрати українськими землями будь — яких ознак автономного політичного устрою наприкінці XVIII століття величезна кількість енергійних, талановитих українців почне шукати щастя у новому політичному і культурному центрі їхньої нової гігантської держави — Санкт — Петербурзі, потужно «живлячи» культуру багатоетнічної імперії на всіх рівнях. Це «живлення» було таким помітним, що неодноразово цитований нами М. Трубецькой з повним нате правом твердив, що «невозможно выкинуть из русской литературы Гоголя, из русской историографии — Костомарова, из русской филологии — Потебню…» Проте у цій державі українська політична та культурна «провінція» також матиме своє неповторне місце й обличчя, про що піде мова в наступному розділі.

Розділ VI

Роздуми про долю однієї не зовсім типової колонії

Колонія. Білі коркові шоломи, крижане віскі, свист нагая та чорні спини нещасних невільників, котрих цей нагай шмагає. Прекрасні невільниці- мулатки та інші романтичні принади. Чи не через цей підсвідомий смисловий ряд чимало серйозних дослідників дотепер вперто називають колоніями ті території, які ніяк «не вкладаються» в це визначення? Про шкільні підручники й говорити нічого — там уся історія розписана так, ніби в ній все давним — давно зрозуміла Проте, як ми пам’ятаємо, Андреас Каппелер, зі слів котрого ми дозволили собі розпочати вступ до цієї книжки, вважає історію україно — російських зв’язків недостатньо вивченою навіть сьогодні. Причому це твердження, на його думку, особливо стосується періоду XIX століття.

Так — так, таке відносно недавнє (як для історії) XIX століття виявляється, на думку одного з провідних фахівців з даної проблематики, недостатньою мірою вивченим саме під кутом зору україно — російських взаємин. Здавалося б, ну що там невивченого? Взявши до рук типового сучасного підручника з української історії, вузівського чи шкільного, читаємо про українські землі у складі Російської та Австрійської імперій, їхній колоніальний статус, соціальне й національне гноблення і національне ж відродження українців… А насправді подумати є над чим: це і царська політика стосовно українців та України й реакція на неї, і взаємини українського та російською суспільств і культур у рамках загальноімперської спільноти — «російського народу», контакти й конфлікти, сприйняття росіянами українців тощо. Саме ці питання спробуємо обговорити в цьому розділі.

Як слушно зазначає вже відомий читачеві А. Каппелер, коли в історичних працях іде мова про російсько — українські взаємини в XIX столітті, найчастіше мають на увазі політику уряду Російської імперії щодо України та українців (наша перша тема для обговорення), при цьому найчастіше не враховується те, що ця політика зазнавала змін і загалом не може бути охарактеризована самим лише загальним поняттям «русифікація». Як відомо, у XVII і XVIII століттях царська влада спочатку не змінювала адміністративний, соціальний і культурний лад в Україні, а згодом здійснила поступові, але рішучі зміни «тихою сапою». Водночас українська старшинська еліта була прийнята до складу загальноімперської (що 1785 року підтвердила знаменита жалувана грамота Катерини II дворянству імперії), її не дискримінували, вважаючи досить лояльною щодо імперії. Схоже, це ставлення походило від традиції сприймати землі Давньої Русі як такий собі імперській центр, ядро, осердя нової європеїзованої Російської імперії, навколо котрого вона формувалась, об'єднуючи так званих «інородців». Приналежність українців до «центру» на противагу неслов'янським «окраїнам» імперії не можна однозначно оцінити як «позитивний» чи «негативний» для них чинник — вона мала свою ціну, адже саме дискримінація національних еліт дозволила зберегти значну національну окремішність полякам, грузинам тощо. Натомість українська еліта зазнавала надзвичайно сильного впливу російської культури. Специфічні козацькі привілеї, що їх російський уряд розглядав як надані ним з його власної волі, поступово втратили значення і були скасовані, а Лівобережна Україна стала звичайною провінцією Росії. Майже одночасно такими самим провінціями стало Правобережжя, що перейшло під скіпетр Романових після поділу Речі Посполитої, та нинішній український Південь — спадок зниклого завдяки Росії наприкінці XVIII століття Кримського ханства.

Утім, нерідко можна почути таке: «Ну і що лихого в тому, що Україна стала провінцією могутньої імперії? Але ж українцям як таким непогано жилося в тій імперії, поза сумнівом краще, ніж «нині диким тунгусам» і «друзям степів калмикам», як досить зверхньо охарактеризував тих-таки «інородців» російський геній! Вони мали доступ до посад, навіть високих (граф Олексій Безбородько був канцлером Російської імперії в першій половині XIX століття, куди вже вище?!), і ніхто їх не пригноблював — так само, як і за часів СРСР, коли правляча партійна верхівка в післясталінські часи була пов'язана з Україною». У відповідь часто можемо почути не менш категоричне: «Царська Росія була тюрмою народів, де заборонялась українська мова і культура, провадилася активна русифікація, а всі українці, хто досягав високих посад, робили це ціною зради власного народу!» То хто ж має рацію в цій суперечці?

Виявляється, не все так просто. Обидві позиції справедливі й несправедливі водночас. Справедливі — бо в XIX столітті дійсно мало місце те, про що говорять і перші, і другі. Несправедливі — бо різні тенденції досить химерно перепліталися. Почнімо з того, що протягом XIX століття царська політика щодо України суттєво змінювалася (цього, на жаль, наш читач не знайде в більшості вітчизняних підручників та загальних праць з української історії). У першій третині XIX століття вона, як уважає більшість серйозних дослідників проблеми (зокрема І. Лисяк — Рудницький, Я. Грицак та А. Каппелер), не була аж надто репресивною — скоріше її можна назвати цілком поміркованою. У цей період не було видано ЖОДНОЇ заборони на друк українською мовою будь — яких книжок, а мода на все українське, започаткована ще в попередні століття, час від часу прокидалася, що засвідчує той-таки успіх Тараса Шевченка у російської читацької публіки. Адже від верто примітивні українофобські висловлювання Віссаріона Бєлінського про твори Тараса і