Історія України. Посібник - Олександр Дмитрович Бойко
7.5. Культура України наприкінці XVII — у XVIII ст
Українська революція 1648–1676 pp., поступальний розвиток буржуазних відносин, перебування українських земель у складі різних іноземних держав, загальноєвропейські ідеї та процеси періоду пізнього ренесансу, доби Інформації, часів просвітництва наклали помітний відбиток на розвиток української культури.
Наприкінці XVII–XVIII ст. відбуваються значні зміни у сфері побутової культури. Зокрема, поступова еволюція господарчого розвитку зумовила вдосконалення Сільськогосподарських та ремісничих знарядь праці. У цей час модернізується український плуг — його форма стає асиметричною, що сприяє зростанню продуктивності праці. На Лівобережжі та Слобожанщині з'являється своєрідний примітивний культиватор — багатозуб, що служило для спушування ґрунту. Для виготовлення тканини дедалі більшого поширення поряд з вертикальним набуває горизонтальний верстат. У ремеслі та Промислах активно запроваджується примітивна механізація, що базувалася на використанні енергії вітру та води.
Розширення торгівлі та майнова диференціація стимулювали появу нових засобів пересування. У чумацькому промислі для перевезення на далекі відстані вантажів використовували великі вози — мажі. У другій половині XVIII ст. виникає новий різновид мажі — хура. Намагаючись не відставати від Європи, старшина замовляла для власних потреб англійські та німецькі карети, коляски-полукаретки, розшиті золотом й сріблом, прикрашені дорогою бахромою, оббиті саф'яном.
Історичні особливості заселення та розвитку господарства українського Лісостепу, Зокрема, поширеність майже до XVIII ст. у ході народної колонізації практики «займанщини» зумовили появу в цьому регіоні безсистемних поселень. Проте з припиненням процесу вільної колонізації та посиленням капіталістичного розвитку виникають вуличні, рядові, радиальні, шнурові та інші види регулярних поселень. На Слобожанщині більшість поселень мали квартальну або ж гніздову форму планування, через те що вони виникали в ході державної та поміщицької колонізації. Оскільки при будівництві житла використовували, як правило, місцеві матеріали, то зі зникненням лісових масивів жителі степової та лісостепової зон дедалі частіше зводять хати-мазанки, для будівництва яких широко застосовувалася глина.
Побут завжди був віддзеркаленням суспільних процесів, особливо рельєфно це можна прослідкувати вивчаючи історію костюма. 3окрема, наприкінці XVII–XVIII ст. одяг населення свідчив про майнову диференціацію (якщо селяни та рядові козаки шили одяг з полотна, то феодальна еліта — із золототканих тканин іноземного виробництва), розвиток нових форм промислового господарювання (мануфактурні тканини витісняють із ужитку домоткане полотно), іноземні впливи (українська знать Правобережжя своїм одягом наслідувала польську шляхту, прагнучи в такий спосіб протиставити себе простому людові) тощо.
Певної трансформації цієї доби зазнали і традиційні форми громадської організації народу. Зокрема, сільська територіальна община (громада) під впливом розвитку товарно-грошових відносин, закріпачення селянства поступово втрачає свої позиції. Характерно, що цей процес у різних регіонах розгортався нерівномірно. Його суть полягала в еволюційному переході від колективних форм землеволодіння до приватної власності на землю. На Правобережжі та в Західній Україні під впливом інтенсивного розвитку фільваркового господарства поземельна община починає розкладатися вже у XVI–XVII ст., а на Лівобережжі та Слобожанщині цей соціальний інститут не тільки зберігся, а й активно функціонував ще в XVIII ст., як і у всій Російській імперії.
Зазнає змін і первинна ланка суспільної організації — сім'я, що була осередком господарського та духовного життя. Вона зберігала свій патріархальний характер — її главою був батько або ж дід. Водночас завдяки українській ментальності помітну роль у сім'ї відігравала жінка. Розвиток товарно-грошових відносин у XVIII ст. зумовив посилення процесу заробітчанства в інших місцевостях, залучення жінок та дітей до процесу виробництва, зростання економічної незалежності дітей від батьків, що стимулювало розпад традиційної великої сім'ї.
Своєрідним критерієм рівня духовної культури народу є стан освіти та науки в суспільстві. У середині XVIII ст. на території семи полків Гетьманщини діяло 866 шкіл, тобто одна школа припадала на кожну тисячу душ місцевого населення. На Слобожанщині освітянська статистика була дещо гіршою — одна школа припадала на 2,5 тис. осіб, але вже через сто років у цьому регіоні (Харківщина) одна школа припадатиме на 4,3 тис. осіб. Характерною рисою шкільництва було те, що сільські громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкільні приміщення. У тих місцевостях, де населення жило на хуторах, дітей навчали мандрівні дяки. На період Гетьманщини припадає перша спроба в Україні запровадити обов'язкову освіту. Зокрема, 1760–1762 pp. лубенський Полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням всіх Козацьких синів, здатних до науки, направляти до парафіяльних шкіл, а «нездібних і у літах перерослих» навчати військової справи. Ця ініціатива була підтримана гетьманом і невдовзі Генеральна військова канцелярія розіслала аналогічні розпорядження до всіх полків, що, безумовно, збільшило кількість письменних серед населення.
Важливу роль у розвитку освіти та культури в Україні відігравали середні навчальні заклади — колегіуми, які були засновані в Чернігові (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). Ці навчальні заклади готували служителів релігійного культу, державних службовців та вчителів початкових класів. Перлиною серед колегіумів, осередком освіти та науки, центром культурного життя в Україні була Києво-Могилянська колегія, яка 1701 р. грамотою Петра І одержала статус і права академії. У стінах Академії було вироблено чітку систему організації навчання, розраховану на 12 років, яка не поступалася за змістом навчальному процесові тодішніх європейських університетів. На початку XVIII ст. в ній навчалося дві тисячі студентів. Тривалий час Києво-Могилянська академія була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи. Саме тут сформувався один із центрів філософської думки (І. Гізель, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін.), зросла літературна та поетична школа (К. Сакович, Л. Баранович, М. Довгалевський та ін.), утворився осередок щодо розробки теорії українського поетичного мистецтва (Ф. Прокопович, М. Довгалевський, Г. Кониський та ін.)[17].
Сакович Касіян (Каліст; бл. 1578–1647) — письменник, культурно-освітній і церковний діяч. Народився у с. Потеличі (Галичина), син православного священика. Навчався в Замойській академії та Краківському університеті. У1620—1624 pp. ректор Київської братської школи. У1625 р. перейшов в уніатство, в 1641 р. — у католицизм. Тривалий час був абатом Лубенського василіанського монастиря. Його твір «… на жалосный погреб… Петра Конашевича Сагайдачного…» (1622) став визначним внеском в українську літературу. Автор філософських навчальних посібників (1620,1626), а також прокатолицьких богословсько-полемічних трактатів, виданих у 1641–1644 р.
Гізель Інокентій (бл. 1600–1683) — історик, освітній та політичний діяч. Народився в Пруссії в німецькій реформаторській родині. В 1642 р. закінчив Києво-Могилянський колегіум, продовжив навчання за кордоном. З 1645 р. — ректор названого колегіуму. З 1650 р. — ігумен Кирилівського, з 1652 р. — Миколаївського монастирів у Києві.
