Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов
В ієрархії військових начальників після січової старшини йшли курінні отамани, кожного з яких обирали лише козаки певного куреня на своїй курінній сходці. Прямим обов’язком курінних було постачання продовольством та предметами першої необхідності власного куреня, а також зберігання грошей і майна козаків у курінній скарбниці. Курінні отамани піклувалися про козаків куреня, як батьки про власних дітей, і якщо хтось з козаків провинився, могли карати його на власний розсуд. Улюблених курінних отаманів козаки часом слухали більше, ніж кошового чи військових старшин, тому у складних і небезпечних справах кошовий отаман намагався впливати на січовиків через курінних отаманів.
Важлива роль в системі військово-адміністративного управління належала військовим служителям: довбишу, пушкарю, товмачу, кантаржію, шафарю та ін.
Військовий довбиш або политаврник відав військовими литаврами, якими скликав козаків на ради, перед військовими походами або під час прийому на Січ послів та інших важливих осіб. Крім цього на довбиша покладалися й інші обов’язки: участь у збиранні податків та мита, виконання окремих доручень отамана. Військовому довбишу допомагав виборний піддовбиш.
До основної сфери діяльності військового пушкаря належала військова артилерія, гармати, мортири, ядра, дріб, свинець, порох.
Обов’язки перекладача на Січі здійснював військовий товмач, який мав знання з польської, турецької, татарської та інших мов. Як військового службовця, обізнаного з іноземними мовами, кошовий отаман незрідка таємно відряджав товмача для розвідки за границі Запорозький Вольностей і навіть у ворожий табір.
Охоронцем військових ваг і мір, що служили нормою для ваг і мір усіх торгівців на Січі був військовий кантаржий („кантар” з турецької — вага). На нього також покладалося збирання податків з усіх привезених на Січ товарів, продуктів, горілки й вина.
Військові шафарі (з польської — економи, домоправителі) займалися економічними питаннями, вели книги прибутків-видатків. Разом із підшафарями вони збирали мито з проїжджих купців та промисловиків на головних перевозах через Дніпро, Буг і Самару. Маючи при собі козацькі команди, військові шафарі суворо стежили за рухом вантажів через переправи.
Високий статус в соціальній ієрархії мали так звані „батьки” або „сивовусі діди” — колишні запорозькі військові старшини, що залишили свої посади через старість чи хворобу. Маючи величезний авторитет за свою звитяжність в молоді літа та мудре управління військом, вони були опорою всього товариства, носіями й хранителями козацьких звичаїв і традицій. „Діди” могли виступати навіть проти військової старшини чи кошового отамана у випадках порушення ними одвічних січових порядків. На січовому майдані вони займали місце відразу після січової старшини, на курінних сходках — відразу за курінним отаманом.
Як уже зазначалося, військова старшина виконувала не лише адміністративні, а й судові функції. У куренях роль судді покладалася на курінних отаманів, в паланках — на паланкових полковників. Вони розглядали різні суперечки сторін і, маючи велику силу й авторитет, виносили вироки, в тому числі карали винних тілесно. Здійснення основних судових функцій покладалося на військового суддю, який безпосередньо розглядав кримінальні й цивільні справи. Обов’язком його було судити винних швидко, правдиво й безсторонньо. Виносячи вироки злочинцям, він керувався освяченими плином віків „законами предків”, козацькими звичаями і традиціями, що передавалися із покоління в покоління. Проте у тяжких кримінальних справах право остаточного рішення залишалося за кошовим отаманом, який вважався вищим суддею, оскільки мав верховну владу над усім військом. Рішення суду у таких випадках повідомлялося особливим документом, в якому писалося: „За наказом пана кошового отамана…”. За рішенням кошового отаман такі справи могли виноситися на розгляд ради старшини, а справи про найбільш резонансні злочини передаватися на розгляд загальної військової ради.
Певні судові функції виконували й інші військові старшини. Військовий писар викладав присуд кошового отамана або старшини на раді, сповіщав засуджених. Військовий осавул здійснював оперативно-розшукові заходи по затриманню злочинців, проводив дізнання, попереднє слідство та організовував виконання судових вироків. Військовий довбиш доставляв на Січ затриманих злочинців, приковував засуджених до ганебного стовпа, був присутнім при виконанні судових вироків. Злочинці, що чекали на суд, знаходились під наглядом військового пушкаря — тимчасово їх утримували у військовій пушкарні; він також був наглядачем військової в’язниці.
Козацьке звичаєве право Запорозької Січі
Формування козацької верстви супроводжувалося виробленням відповідних правових норм. Виникнення зародків козацького права належить до тих давніх часів, коли перебування в небезпечних умовах Дикого поля змушувало козаків об’єднуватися у згуртоване товариство з притаманними йому звичаями й традиціями. Дії, що потребували спільних зусиль, породжували потребу у зібраннях громади, обранні ватажка, спільному поділі здобичі, а їх повторюваність приводила до звичаю діяти відповідним чином за схожих обставин. Отже козацьке правопочуття вироблялося самим життям, природними потребами співтовариства.
Істотним чином на цей процес вплинуло виникнення й розвиток Запорозької Січі. На Запоріжжі склалася своєрідна правова система. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права. Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право, яке регламентувало процедуру виборів козацької старшини, судочинство, правила воєнних дій, порядок землекористування, порядок укладання окремих видів договорів, види злочинів і систему покарань. Д. Яворницький стверджував, що „писаних законів від запорожців годі було сподіватися передусім тому, що громада козаків мала позаду надто коротке минуле, щоб виробити ті чи інші закони, систематизувати їх, і викласти на папері; а також тому, що все історичне життя запорозьких козаків було сповнене майже безнастанними війнами, які не дозволяли їм надто зупинятися на влаштуванні внутрішнього ладу свого життя; нарешті запорозькі козаки взагалі уникали писаних законів, побоюючись, щоб вони не змінили їхніх свобод”.
Погоджуючись з цим, зауважимо, що з часом на Січі створилися достатні техніко-юридичні умови для напрацювання власного писаного права: серед козаків були високоосвічені люди, що розумілися в юриспруденції, функціонувала січова школа, високого рівня досягло діловодство. Причини відсутності писаного права пояснюються передусім умовами існування козацького співтовариства, особливостями розвитку його соціальної структури, яка ще не мала достатнього розшарування на класи, звичаєвою традицією „батьківських” відносин в громаді між отаманами й підлеглими козаками. До того ж у відсутності писаного права була зацікавлена козацька старшина, оскільки усна форма права дозволяла їй трактувати стародавні звичаї у власних інтересах, а формальна відсутність старшинських привілеїв не викликала потреби у їх письмовій фіксації.
Вирішальний вплив на характер, зміст і форму козацького права мали умови існування Запорозького Коша. Громадівський спосіб життя та мислення запорожців спричинили розвиток козацького звичаєвого права передусім як права публічного. Постійно перебуваючи в умовах ворожого оточення Січ могла вижити лише за умов єдності, надзвичайної згуртованості, щоб її не роздирали внутрішні суперечності. Тому правові норми, вироблені запорожцями, захищали військово-політичну організацію та основні
