Історія держави і права України - В'ячеслав Миколайович Іванов
У подальших російсько-турецьких війнах запорожці воювали так добре, що імператриця Катерина II осипала їх похвалами й нагородами. Але автономне існування Запорозької Січі в соціально-політичному й економічному відношенні не вписувалось у систему самодержавства. Запоріжжя, яке не знало кріпацтва і мало достатньо вільних земель, надавало притулок селянам-втікачам. Запорожці незмінно брали участь у селянських повстаннях проти панів. Керівник Коліївщини М. Залізняк був запорожцем. Чимало запорожців брали участь у гайдамацькому русі. До того ж серед самих запорожців звичайним явищем стали соціальні конфлікти між багатою старшиною і неімущою голотою. Зокрема, у 1768 р. особливо запекла сутичка змусила старшину переховуватись у сусідніх російських залогах і звернутись за допомогою у наведенні порядку до російських військ. Після завершення російсько-турецької війни 1769–1774 рр. Запорозька Січ утратила й своє військово-стратегічне значення форпосту проти турецької та кримськотатарської агресії. Повертаючись з війни, російські війська під командуванням генерала Текелія оточили й зруйнували Січ.
3 серпня 1775 р. Катерина ІІ підписала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі. Її територію було приєднано до Новоросійської губернії. Близько половини всіх запорозьких земель було розподілено між російськими вельможами, а частину передано німецьким і сербським колоністам. Верхівка козацької старшини була репресована, а кошового П. Калнишевського заслано до Соловецького монастиря. Щодо старшини, яка не підлягала арештам, то для неї постали перспективи отримання російських службових рангів та перетворення на „запорожців-поміщиків” Близько 70 старшин стали офіцерами російської армії в званнях від прапорщика до капітана. Рядовим козакам було дозволено записатися в купці чи міщани. Частина з них отримала земельні наділи і перетворилася в державних селян.
Проте царський уряд не залишав спроб використати козацтво як військову силу у боротьбі проти Туреччини. В 1783 р. створюється полк „Вірних козаків”, на основі якого протягом року сформувалося 12-ти тисячне — ”Бузьке козацтво, згодом перейменоване в Чорноморське козацьке військо. На причорноморських землях між Бугом і Дністром та на Кінбурнський косі було утворено три козацькі паланки.
Сформоване з бувших запорожців козацьке військо брало участь у російсько-турецької війні 1787–1791 рр. Після її завершення за указом Катерини ІІ Чорноморське козацтво було переселено на землі на Кубані. Військо отримало клейноди Запорозької Січі та дозвіл на елементи козацького самоврядування й суду. До 1800 року на Кубань переселилися 20 тис., а до 1831 року ще понад 80 тис. козаків.
Частина запорожців (до 10 тис. осіб) після руйнації Січі знайшли собі притулок на турецькій території, створивши з дозволу султана Задунайську Січ поблизу гирла Дунаю. Порта визнала запорожців своїми підданими, надавши їм землі та значні пільги в оподаткуванні. За це козаки мали служити на кордонах та брати участь у походах турецьких військ. Задунайська Січ була побудована на зразок Запорозької Січі, але в дещо спрощеній формі. Вона також поділялася на 38 куренів. Вища влада належала козацькій раді, на який обиралися кошовий отаман і старшина.
Задунайська Січ, як раніше Запорозька, надавала притулок тим хто бажав стати запорожцем. Серед них було немало невдоволених новими російськими порядками кріпосних селян та нащадків козаків з України. З початком російсько-турецької війни в 1828 р. Задунайська Січ отримала наказ виступити проти Росії, але частина козаків на чолі з кошовим отаманом Й. Гладким перейшла на російську сторону. За це турки жорстоко розправилися з козаками, які ще залишалися за Дунаєм та ліквідували Задунайську Січ.
Царський уряд надав задунайцям землі між Маріуполем і Бердянськом, створивши з них Азовське козацьке військо. Пізніше їх було приєднано до Чорноморського козацького війська. Ці об’єднані козаки під назвою Кубанського козацького війська (1860–1920 рр.) найдовше зберігали залишки запорозького самоврядування та козацького звичаєвого права.
Військово-політичний устрій Запорозької Січі
Устрій Запорозької Січі, що ґрунтувався на республікансько-демократичних засадах, мав військовий і територіальний поділи. Як військо вона складалася з куренів, територіально — поділялася на паланки. Курені, яких традиційно було тридцять вісім, знаходились безпосередньо в самій Січі. Вважають, що назва „курінь” походить від слова „куріти”, тобто диміти, і має в своїй основі значення спільне з тмутараканськими „курями” чи російськими „курними ізбами”. В таких курних житлах ранньої весни чи пізньої осені на дніпровських порогах жили рибалки. Але в Січі, принаймні
Новій, козацькі помешкання вже не були курними житлами, хоча колись встановлена назва зберігалася.
Курінь являв собою військовий загін січового козацтва. Разом з тим, він був і адміністративно-господарською організацією, що, здобувши за рішенням січової ради певну частину запорізьких угідь, займався там спільним сільськогосподарським виробництвом для власних потреб. На чолі куреня стояв курінний отаман, якого щорічно обирали належні до куреня козаки. Січ конструювалася за куренем і від нього залежала.
Всі курені мали різні назви, що походили від отаманів-засновників (Іванівський, Сергіївський, Брюховецький та ін.) або від назви територій, звідки вийшли козаки, які склали цей курінь (Канівський, Батуринський, Менський та ін.). На думку авторитетного дослідника Запорозької Січі Д. Яворницького, „більшість козаків лише числилася у Січі по куренях, але перебувала в них одна десята всього війська, інші ж, а особливо влітку, то по рибу, то за кіньми, то на дикого степового звіра, то в роз’їздах, то в бекетах, то у Великому Лузі, то на «оселях» — скрізь розсипані були, мов бджоли на запашних квітах; узимку багато з них ішли в «городи»… щоб побачитися з ріднею чи підманути кого з молоді до Січі».
Адміністративно-територіальною одиницею була паланка, яких спочатку (до 1768 р.) було 5, потім їх кількість зросла до 8. В буквальному значенні в перекладі з турецької слово „паланка” означає невеличку фортецю. У запорожців під паланкою розумілося передусім територіальне управління. Паланки були розташовані по всій території Запорозьких Вольностей. Під кінець існування Січі на козацькій території, що мала 1700 верст в окружності, на правому березі Дніпра було три, а на лівому — п’ять паланок. На цих територіях козаки займалися господарством і промислами, там же на хуторах і зимівниках проживали із сім’ями одружені козаки. На чолі паланки стояв полковник.
Найвищим військовим, адміністративним і судовим органом
