Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Відтак, виходить, що рідна радянська «влада робітників і селян» не лише колгоспників оббирала через мізерні закупівельні ціни, але й робітників через завищені роздрібні. І все з кишень пролетаріату вилучене вкладалося у танки, літаки, гармати, міномети, снаряди, гвинтівки, кулемети… Візьмемо ті ж таки танки. У 1938 році страшний Вермахт мав у своєму складі 1 809 танків і штурмових гармат на їх базі. «Миролюбна» Червона Армія мала 15 тисяч танків і танкеток. І нехай Вас, любий читачу, не вводить в оману слово «танкетка». Справа в тому, що те, що у Вермахті вважалося «танком», у РСЧА мало статус лише танкетки. До цього типу бронетехніки належали німецькі PZ-I (1 469 одиниць) та PZ-IІ (1 469 одиниць). До категорії танків (за радянським визначенням) належали лише середні PZ-IІІ (23 одиниці) і аж три(!) PZ-IV. При тому навіть уже згадуваний танк підтримки піхоти Т-26, у 1938 році в СРСР вважався застарілим. З німецькими танкетками його характеристики порівнювати некоректно. Порівняємо цей легкий і вже застарілий радянський танк з найновішим німецьким середнім PZ-IІІ перших трьох модифікацій. Бронювання у Т-26 краще, а броня якісніша. Його напівавтоматична 45-мм гармата 20К легко пробивала броню PZ-IІІ на відстані 2 кілометри, у той час, як 37-мм гармата «німця» була ефективною проти Т-26 лише з відстані у 800 метрів і то не завжди. До того ж снаряд радянського танка більш ніж учетверо важчий. Осколково-фугасний або шротовий снаряд був доволі ефективним і у боротьбі з піхотою, а німецька гармата з піхотою боротися не могла взагалі. Так, Т-26 мав удвічі меншу потужність двигуна й швидкість, але це все-таки танк підтримки піхоти, йому поспішати нікуди. Для швидкості у Сталіна були легкі БТ- 5, озброєні тією ж гарматою. Їх було знято з виробництва у 1934 році як застарілі – замість БТ-5 почали випускатися БТ-7. Але навіть «застарілий» легкий БТ-5 майже нічим не поступався все тому ж новому середньому німецькому PZ-IІІ. А що вже там казати про БТ-7М з першим у світі дизельним двигуном. Те саме щодо літаків і артилерії. Артилерія – це взагалі фантастика. Ніде у світі нічого аналогічного до УСВ, Ф-22, А-19, М-10, МЛ-20, Бр-2, Бр-5 та інших артсистем і близько не було. На створення цього та іншого «добра» йшли мало не всі ресурси країни: і матеріальні, і людські.
Більшовики й тут вигадали власне ноу-хау – спеціалізовані конструкторські бюро. Так звані «шараги». Інженерів звинувачували у шкідництві або шпигунстві на користь розвідки Нікарагуа й саджали. Але не у концтабір, а в закрите конструкторське бюро при в’язниці. І завдання: створите бомбардувальник (танк, гармату) до певного терміну – вийдете на волю. Дуже дієвий стимул. Аби ви розуміли: через «шараги» пройшли такі видатні конструктори, як Туполєв, Петляков, Корольов, Григорович, Сухий, Глушко, Полікарпов, Стєчкін, Мясіщев, Бартіні, Цирюльников. Першу «шарагу» – ЦКБ-39 ОДПУ ім. Менжинського створили ще у грудні 1929 року, коли про прихід до влади нацистів ніхто навіть не фантазував. До речі, начальником цього тюремного конструкторського бюро був видатний український авіаційний інженер Дмитро Павлович Григорович, геніальний конструктор гідролітаків, якого можна ставити в один ряд з такими особистостями, як Вільгельм Мессершмітт, Курт Танк, Ігор Сікорський, Раджинальд Мітчелл, Джеффрі де Хевілленд.
Одночасно з цим йшла «зачистка» від «шкідливих елементів» як у промисловості, так і в армії та серед інтелігенції. Лише Україна втратила тисячі науковців, митців, релігійних та громадських діячів. «Розстріляне відродження» – така загальна назва цього страшного періоду. І він почався задовго до 1937 року з самогубства Миколи Хвильового; з розстрілу у 1934 році Григорія Косинки, Дмитра Фальківського та інших фігурантів «справи 28». Справжньою українською Голгофою стало урочище Сандармох, де було вбито цвіт української літератури, театру, науки, журналістики.
Сталінські кати випереджали один одного у вигадливості, блюзнірстві і жорстокості. Видатного українського режисера і актора Леся Курбаса зв’язали – спиною до спини – з видатним українським драматургом Миколою Кулішем, і капітан держбезпеки Михайло Матвєєв вистрелив, убиваючи однією кулею обох. Для економії набоїв. Курбас значився у розстрільному списку під номером 178, а Куліш – 177. Загалом під керівництвом Матвєєва протягом тижня в Сандармоху було розстріляно 1 111 осіб. Українці, білоруси, росіяни, грузини, євреї, поляки… Якщо хтось з жертв подавав ознаки життя, Матвєєв брав лом і трощив нещасному голову. Він до театрів не ходив і читав хіба що етикетки на пляшках з горілкою – мав два класи освіти. Геніальному російському режисеру німецько-єврейського походження Всеволоду Емілевичу Мейєргольду слідчі зламали пальці на руках, затискаючи у двері, а потім втопили його в нечистотах. Генетик академік Вавілов тримався довго і не підписував брехливих звинувачень проти себе. Аж поки слідчий на прізвище Хват не помочився йому на обличчя. Академік «зламався». Помер у в’язниці НКВС від пелагри – хвороби, яку викликає абсолютне виснаження організму. І таких моторошних прикладів тисячі й тисячі. Кажуть, Сталін не знав. Мовляв, то усе були «перегини на місцях». Коли дізнався, то очільника НКВС Єжова покарав.
Це брехня комуністів, аби виправдати злочини партійної верхівки і Сталіна зокрема. Усе вони знали і розуміли, навіщо це робиться. І про це свідчать їхні резолюції на розстрільних списках. І спробував би хтось щось «перегнути» без відома Сталіна. Спробував би хтось заморити голодом провідного генетика країни без дозволу вождя. Навіщо ж це робилося? Зрозумілі мотиви знищення «старих партійців» та «ударників» розкуркулення і організації Голодомору – прибиралися свідки злочинів різних років. Курбас і Куліш чому? Чому найбільший удар було завдано саме по українській інтелектуальній і культурній еліті? Відповідає відомий науковець і публіцист Сергій Грабовський: «Навколо українського етнічного ядра почали гуртуватися певні частини етнічних меншин