Москва Ординська. Книга друга - Володимир Броніславович Бєлінський

а) Московський Великий князь (він же хан Золотої Орди Улу–Мухаммед) в російській історії — Василь Темний;

б) Тверський Великий князь (нащадок хана Беклеміша), в російській історії — Борис Олександрович;

в) Казанський хан Махмутек, якого літопис подає, як «Казат Улан мурзу»;

г) не канонічно проголошений митрополит Іона, призначений на митрополичу кафедру ханом (царем) Улу–Мухаммедом у 1448 році.

ІІ. Ущент спалена Москва — нова столиця царя Улу–Мухаммеда. Хоча московська історіографія подає цей факт під 1470 чи 1466 роком. Послухаємо історика А. В. Пушкарьова:

«В 1470 году… от пожара в Москве осталось три дома» [42].

Кремля у сучасному вигляді на ті часи ще не існувало. Він був побудований італійськими архітекторами, яких закликала до Москви друга дружина хана Якуба (Івана III) після 1472 року.

Ще один факт: поява в церковній літературі часів Василя II Московського князя під титулом Московського царя. Московська православна церква до Василя Темного своїх правителів завжди величала князями. І тільки! Царями для неї були хани Золотої Орди. А Софії Палеолог — другої дружини Івана III, яка 1472 року з величезним посольством прибула з Риму до Москви та привезла ідею Московського царства, за часів Василя Темного у Москві ще не було. Тож ідею про Василя — царя у 40–ті – 50–ті роки XV спричинили інші чинники. Повернімося до Василя Темного:

«К периоду правления Василия Васильевича относится примечательное явление: великий князь московский начинает при жизни именоваться “царем”. Ранее всего этот титул прилагается к Василию II еще в начале 40–х годов Симеоном Суздальцем в первой редакции его “Повести о Флорентийском соборе (“белый царь…”)» и Пахомием Сербом в третьей редакции “Жития Сергия Радонежского…” (“великодержавный царь…”, “благоразумный царь”), в обоих случаях при изложении конфликта великого князя с митрополитом Исидором по поводу решений Флорентийского собора конца 30–х гг.» [138].

Про московського митрополита Ісидора та його поїздку на Флорентійський собор 1439 року говоритимемо окремо. А от про причину іменування Василя II царем розмову закінчимо зараз.

Звичайно, священики так звані Симеон Суздалець і Пахомій Серб не могли назвати Василя Темного «царем», не маючи законних підстав. Тим паче, що вони назвали його «царем», як пише російський професор О. О. Горський, ще в 40–их роках XV століття. Єдиною умовою назвати московського великого князя «царем» могла бути тільки його належність до царської гілки Чингісханового роду. Московські князі з 1272 року (абсолютно всі) належали до роду Чингісхана по прямій лінії, та права на титул царя не мали. І якби Василь Темний походив від них, то теж такого права не мав би.

Що підтверджує — то був Улу–Мухаммед! Навіть прийнявши християнську віру і, таким чином, втративши право на трон Великого хана, він залишався з титулом царя. Бо й до того був царем!

5

На які ж улуси, князівства та орди розпалася Золота Орда після 1437 року?

У цьому питанні не може навіть виникнути мови — належали чи ні давні так звані Ростовсько–Суздальська і Рязанська землі до складу Золотої Орди, починаючи з 1237–1238 років.

Російська історіографія на це питання вже відповіла. Хоча потім спохопилась і сама себе заперечила.

Наводимо карту Золотої Орди із Великої Радянської Енциклопедії (перше видання), том 40, виданий 1938 року в Москві, за часів більшовицької російської імперії. На карті добре видно, що Москва і всі її навколишні землі часів хана Батия входили до складу Кипчакського ханства (Золотої Орди). То була аксіома, яку в 1938 році Москва не заперечувала. Отож Московське князівство, як і всі інші ханства, князівства та орди вийшли з лона Золотої Орди (див. с. 63).

І. КАЗАНСЬКЕ ХАНСТВО

Уже згадувалося про походження Казанського ханства від 1437 року. Що підтверджує й Казанський літопис:

«Улу–Мухаммед после белевской битвы (взимку 1437 року. — В. Б.)… шед полем перелез Волгу, и засяде Казань пустую, Саинов юрт» [14, с. 245].

Деякі російські літописи, наприклад Устюзький, дотримуються цієї ж точки зору. Але багато російських істориків, зокрема В. В. Вельямінов–Зернов, заперечували відхід Улу–Мухаммеда до Казані у 1438 році та появу того ж таки року Казанського ханства. Причини подібних заперечень давно відомі — треба було возвеличувати Московію, хоча б у такий спосіб, бо ж вона досягла відносної незалежності значно пізніше — у 1480 році.

Оскільки Улу–Мухаммед довгі роки був Великим ханом Золотої Орди і мав підтримку на царському престолі багатьох родів: ширинів, аргинів, баринів, кипчаків, татарів, киреїв тощо, то, звичайно, чимало людей відгукнулися на заклик і перекочували із своїми родами до Казані.

Цей факт швидкого посилення нового Казанського ханства засвідчив Казанський літопис:

«Улу–Мухаммед после захвата Казани в 1438 году «Отвсюду собра силу к себе воинственную и многие грады… (Московські. — В. Б.), обступи, и всяко им озлобление тяжко наведе. И до самого дойде града Москвы, на другое лето белевского побоища. 3 июля пожже около Москвы великие посады, и Хрестьянского люду иссече, и плен сведе, града не взя…» [14, с. 246].

Треба зазначити, що такого завдання — захопити та спалити місто Москву — Улу–Мухаммед не ставив. Він тільки показував московському князеві, хто в домі господар. Бо саме він, Улу–Мухаммед у 1433 році видав Василеві II ярлик на Московський улус (князівство).

Треба думати, що позбавити Василя Темного московського улусу Улу–Мухаммед вирішив дещо пізніше, побачивши надзвичайно принизливе плазування Василя перед Кичі–Мухаммедом, коли у 1441 році, виконуючи наказ нового золотоординського царя, той ходив воєнним походом на Новгород — стягувати данину для хана. У 1437 рощ Василь II особисто на Улу–Мухаммеда під місто Белев не ходив. Хоча наказ нового хана — послати військо — виконав. Московський князь ставав небезпечним для Улу–Мухаммеда. Отоді й було прийнято рішення — позбавити Василя Темного московського улусу. Що й відбулося 1445 року: Василь був захоплений у полон, відправлений до Казані та страчений. Може виникнути запитання: чому Улу–Мухаммед особисто посів московський престол?

Питання узагальнене — воно має кілька складових.

Перше, чому він не залишився в Казані, а залишив там старшого сина Махмутека?

Тут відповідь очевидна: він розумів, що повернутись на золотоординський престол у нього не залишилося шансів, тоді як у сина–мусульманина такий шанс зберігався. Тим паче, Махмутека страхував середній син — Касим, теж мусульманин. Вони мали приклад Тохтамиша.

Друге, чому Улу–Мухаммед не посадив на московський престол молодшого сина Якуба, а призначив його співправителем тільки у 1450–му році?

Відповідь очевидна: Якуб