Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
Питання про можливість винесення науки з історії нині постало прямо на тлі війни проти Іраку, її хибних аргументів та політичних суперечностей, що їх цей збройний конфлікт викликав на Заході. До прикладу Черчілля, умиротворення та Мюнхена прихильники війни у Межиріччі вдались у суперечці з противниками війни. Ці історичні посилання у світлі подій виявилися помилками. У нинішніх зовнішньополітичних суперечках по обидва боки Атлантики з огляду на брак послідовної стратегічної точки зору Заходу хіба що залюбки звертаються до минулої історії, щоб, приміром, пояснити історично безпрецедентне відрубне місце США як світової держави, витлумачити війну проти джихад-тероризму, майбутній світовий порядок і суперечки навколо причин війни проти Іраку.
За цією спробою узаконення і витлумачення, яка має справу з історичними посиланнями, водночас наражаєшся на глибокі сумніви всіх зацікавлених сторін на Заході перед обличчям нинішньої ситуації і вкрай непевного майбутнього. Щоправда, по обидві боки Атлантики в пошуках нових стратегічних відповідей на виклики XXI століття люди можуть дозволити собі розкіш удавати, наче їм до снаги обійтися без іншої сторони, бо хтось або занадто безсилий, або могутністю перевершує всіх (США). Водночас обидві сторони чудово знають, що в їхніх інтересах не допустити кінця Заходу, інакше, Європа і Америка лише програють.
Сталий трансатлантизм, захищений, демократично влаштований і організований на ринковий лад простір, править за хребет безпеки як для жителів Північної Америки, так і для європейців. Якщо справді спробувати поставити під сумнів це досягнення історії, здобуте численними жертвами, або дозволити йому мало-помалу руйнуватися через байдужість чи неправильну постановку пріоритетів, це було б стратегічною помилкою, ба більше — історичною дурницею. Звісно, ці відносини не покращаться, коли втікати у ритуалізовані виступи і в такий спосіб уникати нагальної потреби цілком принципового перевизначення. Бо без оновлення трансатлантизму, просуваного дійовими особами по обидві сторони Атлантики і спертого на комплексний стратегічний новий консенсус, трансатлантична прірва ростиме, а ерозія поглиблюватиметься. Такий розвиток подій не в інтересах Північної Америки чи Європи, тож цього не треба допускати.
Американці та європейці мають значну схожість, яка ґрунтується на їхній колективній свідомості, але вельми різний історичний досвід. Тим-то їхня реакція на однакові загрози і небезпеки часом істотно, навіть радикально відрізняється. Це може призвести до нерозуміння з обох сторін (аж до відмови) реакцій з іншого боку, отже створює цілий клубок політичної та емоційної незгоди. У випадку з усіма чварами між двома сторонами Атлантики кінець кінцем ідеться, втім, не про гнів, розчарування і нелюбов усередині однієї політично-культурної сім'ї, яка, як і всі сім'ї, врешті-решт, вирізняється тісним зв'язком своїх представників, і це рятує їх від великої шкоди зовні. І ця трансатлантична родина також поділяє занепокоєність і побоювання, що їх з огляду на непевність сучасного політичного світу викликає гнітюча перспектива хаосу. Ось чому іноді підпору шукають там, де досі почуваються у безпеці, а саме в ідеалізованому минулому, в славних моментах історії Заходу і винесеній із неї науці, справжній або гаданій.
Для цих негативних політичних настроїв у західному суспільстві існують насамперед дві об'єктивні причини: радикальний характер зламу 1989 / 90 рр. та історична неодномірність нинішньої ситуації в системі міжнародних відносин. Аналізуючи поточний стан системи держав, безпосередньо наштовхуєшся на виключні характеристики неодномірності. Схоже, з епохального прориву 1989/90 рр. постало дещо цілком нове, унікальне, що виражається у досі небаченій глобальній технологічній та економічній інтеграції, у всесвітній виключній ролі однієї сили без противаги, а також досі незнаній насильницькій асиметрії між державними і недержавними суб'єктами, якщо згадувати лише деякі з нових чинників і перемін. Звісно, з суто кількісного погляду в міжнародній політичній системі і далі переважає тяглість, але саме нові чинники натякають на обґрунтовану підозру, що ми наразі спостерігаємо дуже глибокі зрушення та зміни в міжнародній системі. Ці зміни мають фундаментальний характер і вирізняються радикалізмом, що навряд чи вкладається в голові всім учасникам, — такі вже вони безпрецедентні якраз у всій історії держав. Ніде цей факт не впадає у вічі виразніше, ніж у трансатлантичних відносинах США і Європи.
Коли кинути оком на довгу лінію нинішньої міжнародної системи, що витягнулася на понад три з половиною століття, то можна дуже швидко збагнути, що ця система постала в процесі глобалізації європейської державної системи в XX столітті завдяки двом світовим війнам, деколонізації та закінченню холодної війни. Після 1945 року своєю боротьбою за панування над світом цю глобалізацію надто прискорили дві держави — Сполучені Штати і Совєтський Союз, який програв у цій битві і нині лежить у руїнах. Проте з закінченням біполярної системи, схоже, Сполученим Штатам непросто панувати над світом (і, звісно, важкувато тримати вкупі американську імперію), себто і далі триматися у традиційній системі влади у насильницьких умовах переможця. Радше система як така, схоже, зазнала справжнього краху у своїх основах, і той наразив усіх причетних — насамперед США та Європу — на великі проблеми з орієнтацію.
Сучасна система держав будувалася в основному навколо Європи. Глобальне поширення європейських держав визначило і структурувало світ у сучасну добу. Хоча Сполучені Штати з самого початку провадили експансивну зовнішню політику, осягаючи весь північноамериканський материк, одначе у світову політику вони прийшли значно пізніше, гарантувавши собі роль квазівиняткової держави на північноамериканському континенті. Цей вступ Сполучених Штатів у світову політику проходив, утім, по колії, що її визначила європейська система. Щоб краще зрозуміти поточну проблему США і труднощі сьогодення в американсько-європейських відносинах, незле скористатись образом великої річки, — така вона, європейська система держав, яка дедалі ширше розливається на цілосвітніх просторах.
До вступу Сполучених Штатів у світову політику дійшло, коли країна вступила у цей заданий Європою та її конфліктами потік історії кінця XIX століття, а відтак рішуче стала ногою на європейську землю, втрутившись 1917 року в Першу світову війну. Вони не протиставляли цій системі власну альтернативу, хоча цю претензію, зважаючи на цілком особливий характер свого заснування, раз у раз виказували у своїй зовнішній політиці. Цей потужний потік європейської історії з початку Нового часу визначав розвиток державної системи, і він тримався у межах чітко окреслених структур та інтересів. У XX столітті Сполучені Штати діяли