Гетьманська Україна - Олександр Іванович Гуржий

Краєм, де "течуть молочні ріки в медових берегах", називали Правобережну Україну в середньовічну та нову добу історії. Сприятливе географічне розташування її території, багата чорноземом земля та чудові природні умови зробили її тим ласим шматочком, який упродовж століть притягував до себе дедалі більше охочих. "Руїною" назвав період політичного відокремлення Правобережжя від України козацький літописець С.Величко, який попереджав: "Впаде, впаде красна козацька Україна, тогобічна, як отой стародавній Вавілон, місто велике". І якщо Лівобережна Гетьманщина змогла вижити як державне утворення, то правобережна частина Гетьманської України, попри відчайдушну визвольну боротьбу її населення в останній чверті XVII-XVIII ст., не втрималась під тиском зовнішніх чинників й перетворилася на руїну стремлінь українського народу до незалежності.

В останню чверть XVII-XVIII ст. відбувалися досить великі перетворення у співвідношенні сил між державами Східної та Південно-Східної Європи, які значно вплинули на міжнародно-політичний статус Правобережної України. Українське територіальне питання набуло міжнародного значення, адже кожна з "високих сторін" (Річ Посполита, Московська держава. Османська імперія та залежне від неї Кримське ханство), як і раніше, прагнула не допустити створення на геополітичній європейській карті самостійної і незалежної козацької України.

Зважаючи на відносну рівність експансіоністських можливостей урядів цих чотирьох країн, державне життя на правобережних землях, що були під час Визвольної війни 1648-1676 pp. ядром українського політико-адміністративного устрою, майже занепадає. Внаслідок польсько-турецької війни 1673-1676 pp. територія Правобережної України була захоплена й поділена між королем і султаном. Кордони, які відмежовували від Корони Польської Подільське воєводство (турки, згідно з умовами Журавненського миру, ще мали право володіти південною Київщиною та Брацлавщиною), були встановлені в 1680 p.

Війна 1676-1681 pp., в якій проти Туреччини і Кримського ханства виступали об'єднані військові сили Московської держави та Лівобережної України-Гетьманщини, призвела до повного виснаження економічних і людських ресурсів на Правобережжі. За компромісним рішенням ворогуючих сторін. Бахчисарайський мир 1681 р. встановив, що на території Середнього Подніпров'я, від Дніпра до Бугу, українцям не дозволялося "ніякого поселення робити". Отже, міждержавні угоди узаконювали загарбницькі дії урядів Москви, Варшави, Константинополя та Бахчисарая щодо Правобережної України й тим самим, за висловом історика Д.Дорошенка, "санкціонували пустелю в самім серці багатого краю".

Єдиною політичною силою, яка мала право на повернення даної території під свою владу, була Лівобережна Гетьманщина. "Нам, Війську Запорозькому, та сторона Дніпра належить", - неодноразово заявляли полякам лівобережні гетьмани, намагаючись виступати з самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішенні долі втрачених земель. Однак європейська дипломатія, зважаючи на залежність українських правителів від московських царів, досить уміло перегравала їх у складній дипломатичній грі. Спротив І.Самойловича не завадив королю Яну III Собеському та малолітнім царям Петру й Івану укласти "Вічний мир" (1686 р.), що на чверть віку залишав територію правобережної України у сфері впливу польського монарха, а подніпровські козацькі землі знову оголошував пусткою.

Звичайно, кожен із "претендентів" мав політичну доктрину, яка обґрунтовувала прагнення оволодіти сплюндрованим краєм. Польща і Московія висували тезу про "дідичні" польські чи "споконвічні" російські землі. Крім того, царський уряд аргументував свої наміри тим, що "Хмельницькому... по Случ і Горинь на кілька десятків миль від Києва землі були віддані і після смерті Хмельницького і до цього часу (1684 р.) під королівським володінням ніколи ці містечка не були". Польський король на це відповідав, що за попередніми трактатами Правобережна Україна має належати козакам, які присягнули йому на вірність, а "при кому козаки, при тому й залишається Україна". Туреччина пояснювала своє бажання заволодіти українськими землями укладенням у попередні роки договору з гетьманом П.Дорошенком. Традиційна кримська політика щодо Правобережжя ґрунтувалася на суперечностях між московським і варшавським зовнішньополітичними відомствами й не спиралася на "історичне право".

Представники багатьох держав з'їхалися на Карловицький конгрес (1698-1699 pp.), який мирним шляхом мав вирішити питання приналежності спірних територій. За принципом "uti possidetis" ("право завойовника") Польща відбирала у турків втрачені нею колись землі і Правобережної України. З огляду на усунення турецької загрози, варшавський сейм у 1699 p. постановив знищити правобережний козацький устрій, що незабаром викликало повстання серед українського населення.

Цей виступ був жорстоко придушений спільними польсько-російськими зусиллями, і чи не вперше в практиці міжнародних відносин один із пунктів Нарвського договору 1704 р. "присвячувався" одному з керівників визвольного руху. За домовленістю між двома державами, козацький полковник С.Палій "або добрим, або злим способом мав повернути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв", до володінь Польської Корони. Однак ще чотири роки, аж до 1708 р., Київщина та окремі частини Волині й Поділля перебували під правлінням лівобережного гетьмана І. Мазепи.

Система міждержавних договорів 1711-1714 pp. остаточно визначила правовий статус українського Правобережжя: Петро І "віднімав царську руку від тогобічної України". Натомість турецький султан, який знову вирішив втрутитися в українські справи, віддав її під владу гетьмана П.Орлика, що був наступником Мазепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення "буферної" української держави і за згодою з російським царем дозволив польському коронному війську зайняти козацькі землі від Случі до Дніпра. Перед тим на Лівобережжя виселили мешканців усіх правобережних полків. Отже, півстолітня боротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії, Кримського ханства та Гетьманщини за право володіння Правобережною Україною завершилася на користь польського короля, хоча втручання Туреччини і Криму в життя українських земель Польщі тривало протягом усього XVIII ст. Особливо дошкульними були татарські напади.

Широкого міжнародного розголосу набула визвольна боротьба українців, що розгорнулася на Правобережжі у 20-ті - 80-ті pp. Так, навіть під час спроби в 1734 p. домогтися тіснішого політичного зближення з Портою польські дипломати вимагали повернення українських "свавільників", які втікли на турецький бік. У 1753 p. кримський хан дозволив надвірній міліції магната Любомирського переслідувати повстанські загони на підвладній йому території.

Незабаром уже Росія й Річ Посполита знову демонструють зовнішньополітичну єдність в українському питанні. За угодою між урядами обох країн, спільними воєнними діями придушується найбільше тогочасне селянське повстання - Коліївщина (1768 p.). Його події стали одним із поштовхів до початку російсько-турецької війни 1768-1771 pp. Крім того, в усі договори, укладені у XVIII ст. між Туреччиною і Росією, обов'язково в тій чи іншій формі