Гетьманська Україна - Олександр Іванович Гуржий

Суттєво підривали місцеву економіку постійне перебування в Україні великого числа російських військ (часом понад 10 тис. чоловік), які утримувалися, головно, коштом простого люду, а також стрімке зростання податків. Так, тільки з Лівобережжя до царської скарбниці в 1722 р. надійшло 45,5 тис. карбованців, у 1723 - 85,9 тис., а вже в 1724 - 241,3 тис.

З середини 80-х pp. XVII ст. українська Церква підпадає під значний вплив московської патріархії, що не раз викликало невдоволення і протест не тільки в середовищі українського духівництва, а й поміж широких верств простих християн. У 1721 p. навіть "Святе письмо" дозволялося передруковувати не з давніх книжок, виданих в Україні, а лише з "московських".

І все ж, попри ці та деякі інші негаразди (неврожаї, стихійні лиха, епідемії тощо) народне господарство в краї розвивалося. Збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію зумовило в досліджуваний період значне розширення оброблюваних площ, відбулося поглиблення спеціалізації окремих районів. Розвиток товарно-грошових відносин сприяв зростанню посівів технічних культур, зокрема, тютюну, льону, коноплі. Сталися зрушення в системах обробітку ґрунту. Нові явища особливо виразно виявились у мануфактурному виробництві, яке розвинулося на базі дрібних селянських промислів і міського ремесла. Так, у 1720 p. розпочала виробляти продукцію Путивльська суконна мануфактура, споруджена за указом Петра І вільнонайманими майстрами та робітними людьми. Підприємство з виготовлення шовку-сирцю працювало в Києві. Сама поява та функціонування мануфактур активно впливали на руйнацію старих відносин і заміну їх більш прогресивними - буржуазними.

Гетьман Іван Скоропадський

Антиукраїнській політиці Петра І постійно, то приховано, то явно, протистояла опозиція з представників різних суспільних верств місцевого населення. Наприклад, козацький старшина, родич генерального писаря В.Кочубея Петро Іваненко, відомий як Петрик, на початку 90-х pp. XVII ст. утік на територію Кримського ханства, де від імені фактично не існуючого "удільного князівства Київського, Чернігівського та Війська Запорозького" підписав угоду про перехід Лівобережжя під владу Туреччини, а себе проголосив "гетьманом". Про свої наміри Петрик начебто заявив так: "Я стою за посполитый народ, за самых бедных и простых людей. Богдан Хмельницкий избавил народ из неволи лядской, а я хочу избавить его от новой неволи москалей и своих панов". Він зібрав до 500 козаків і виступив проти Мазепи, наголошуючи, що тим самим захищає Україну від утисків Московії. Проте авантюрні заходи цього діяча ні до чого доброго не привели, навпаки - спровокували кілька нападів татарських можновладців на українські землі. Мало ким підтриманий, Петрик діяв до початку XVIII ст., хоча деякі науковці припускають, що він був забитий ще в 1696 р. козаком Вечіркою. За іншими даними, на "зрадницькі дії Петрика благословив" сам І.Мазепа. Найбільш відомим серед супротивників московської антиукраїнської політики був відвертий прибічник І.Мазепи, генеральний писар у 1702-1708 pp. Пилип Орлик (1672-1742 pp.), якого в 1710 р., в еміграції, група козаків і старшин обрала гетьманом. У його оточенні 16 квітня того ж року були складені так звані "Пакти та Конституція прав і вольностей Війська Запорозького". Згідно з ними, українська православна Церква мала перейти у підпорядкування від московської патріархії до візантійської; відновлювався попередній кордон Української козацької держави по р.Случ; Запорожжю поверталися Трахтемирів, Кодак, Келеберда, Переволочна і землі біля р. Ворскла; неабияк зростали влада і самостійність гетьмана, генеральної старшини, полковників та значення козацьких рад; обмежувалися податки й повинності козаків і посполитих тощо. І хоча ці плани не знайшли реального втілення в життя, вони відіграли важливу роль, бо формували в свідомості багатьох українців ідею, яким саме шляхом за інших обставин міг би піти державотворчий процес в Україні.

Запорозькі козаки, переслідувані й гнані царським урядом, проголошені зрадниками після "мазепинських подій" 1708-1709 pp., зайшли в конфлікт із гетьманською владою й змушені були покинути межі власної держави. Частина з них під керівництвом отамана Якима Богуша знайшла притулок у володіннях кримського хана. З дозволу останнього десь у 1711 р. "низове товариство" розмістилося в урочищі Олешки біля Кардашинського лиману (на південь від впадіння р. Інгул у Дніпро, на території сучасного м.Цюрупинськ Херсонської області), де й проіснувало 17 років. Позбавлені права споруджувати тут військові укріплення і мати гармати, вони фактично були беззахисними перед кримськими можновладцями. Якось трапилося одному козакові рибалити на східному боці Дніпра і там, на змитому весняною повінню березі, він побачив невелику гармату. Розповів про ту знахідку кошовому. Біля неї козаки відкопали ще 50 гармат, імовірно, полишених у період кримських походів 1687 та 1689 pp. Очевидно, скористатися ними запорожці не могли, а тому приховали на тому ж місці, сподіваючись на "кращі часи". Можливість застосувати гармати виникла значно пізніше, коли царський уряд дозволив заснувати так звану Нову Січ. Тому місце перебування запорожців у Олешках лише умовно можна називати Січчю. Їх часто вбивали, забирали в полон, примушували до виснажливих фортифікаційних робіт і сплати всіляких податків до ханської скарбниці. Наприклад, неодноразово близько 3 тис. січовиків повинні були ходити ладнати Перекопську лінію в Криму. Коли ж хан доручав якомусь мурзі чи іншому знатному татаринові з інспекцією відвідати Січ, щоб припинити там суперечки або з іншою метою, то посилав з ними до 200 чоловік почту, яких, а також їхніх коней нерідко протягом триваго часу власним коштом мали утримувати козаки. До всього, останні мусили щедро обдаровувати "гостей" під час від'їзду. Було від чого впасти у відчай. Проте чи не найтрагічнішим було те, що татари вимагали від них ще й участі в своїх грабіжницьких нападах на українське та російське мирне населення.

Запорожці

Уже в кінці зими - на початку весни 1711 p., як свідчить "Чернігівський літопис", коли ще не зійшов сніг, кримський хан Девлет-Гірей з "всіми ордами", 1 тис. яничарів, 2-3 тис. запорожців вдерся в Слобідську Україну й у Харківському полку захопив "городи" Водолов (Водолаг) і Мерефу. А коли дійшов до містечка Вольне, то тамтешній сотник Пляка перейшов на бік нападників, місцеві ж жителі, обтяжені й незадоволені військовими постоями, видали кримчанам царських солдатів, за що