Вбивці на борту - Гюнтер Проділ

— Йдіть-но додому і не хвилюйтеся. Зголодніє — сам повернеться, — заспокійливо промовив вахмістр і дружньо кивнув жінці в елегантному каракульовому манто, що стояла по той бік дерев'яного бар'єрчика, утираючи сльози шовковим носовичком.

— Але ж Тімо ніколи не запізнювався! Він такий слухняний хлопчик! — заперечила жінка і благально поглянула на поліцейського.

Молодий вахмістр, який увечері 13 лютого 1964 року був черговим у вісбаденському поліцейському управлінні, ніяк на це не зреагував. Він витяг свого портфеля, відімкнув його й поволі став видобувати з нього всяку всячину. Спочатку на стіл лягли сигарети, потім з'явилися термос та великий бутерброд, зрештою — пухлий кримінальний роман.

Жінка, що уважно спостерігала ці маніпуляції, кінець кінцем не втрималась, вибухнула:

— Та киньте до біса свої цяцьки! В мене щезла дитина, і я вимагаю, щоб поліція розшукала її! Я маю на це повне право!

Тепер вона не благала, наказувала.

Поліцейські не полюбляють, коли якісь там цивільні так розмовляють з ними. Молодий вахмістр не становив винятку, тому вилаявся.

— Слухайте-но, моя люба! Щодня сотні отих бешкетників не повертаються вчасно додому, і ми…

Він підвівся, зробив крок до бар'єра, вперше глянув у вічі відвідувачки — і несподівано вахмістрів голос пом'якшав.

— Згляньтеся на наше становище, шановна пані, не можемо ж ми щоразу бити на сполох!

Жінці, що стояла перед ним, було вже за сорок, але вона виявилась несподівано привабливою, до того ж мала справжній благородний вигляд.

— Ви тут відпочиваєте? — запитав він нарочито люб'язно.

— Ні. Я живу у Вісбадені вже шість років. Мені належить антикварний магазин на Вагеманнштрассе.

Останніми роками антикварів у Вісбадені розвелося, як грибів після дощу; звісно, юний вахмістр не знав і половини тих магазинчиків, проте поважно кивнув: мовляв, поліції все відомо.

— Я накажу патрульним машинам, щоб розшукали вашого хлопчика. Опишіть-но його зовнішність та одяг, шановна пані.

Тепер він був ладен підняти на ноги геть усю вісбаденську поліцію.

— Сім років йому. Гадаю, у блакитному светрі, шапочці з китичкою, у штанях. Ще рукавички… — Жінка зніяковіло всміхнулася. — Пробачте, але я нездужаю, тому весь день лежала; отже, хлопчика, коли той повернувся зі школи, доглядав чоловік. Не маю жодної уяви, що він там на нього понатягував.

— То вже не так і важливо, — поспішив заспокоїти її вахмістр. — Все одно знайдемо! Куди він пішов?

— Гуляти…

— Куди саме?

— Він завжди гуляє біля будинку або десь поблизу.

— Отже, на Вагеманнштрассе?

— Ні. Ми мешкаємо на Вільгельмштрассе. У сімнадцятому номері. Другий поверх.

Поліцейський старанно занотував адресу.

— Чи знаєте ви, з ким він був?

Мати похитала головою.

— Й гадки не маю. Там багато дітей. Знаю лише, що сусідка, пані Хібер, дружина лікаря, нагнала їх геть, бо вони галасували. Вона завжди жене їх, щоб не заважали лікареві під час прийому.

— Коли вона нагнала їх?

— Десь о пів на шосту. І після цього Тімо ніхто не бачив. Я вже розпитувала, розпитувала…

Вахмістр потай глянув на годинника: було десять на дев'яту.

— То, може, він подався до якихось знайомих або родичів?

— Ні, це неможливо. В нас тут немає нікого. Ми приїхали зі Сходу.

Вона вимовила це з неприхованою гіркотою, що мало означати: з нами ніхто не бажає товаришувати, оскільки ми «східні», лише вбачають в нас небажаних конкурентів.

Вахмістр нерішуче потягнувся до телефону.

— Сідайте, шановна пані. Зараз я викличу наш радіовузол…

Та знервована жінка ніби не почула: поки поліцейський передавав повідомлення про розшук, вона бігала з кутка в куток.

— Негайно почнуть шукати, — промовив вахмістр, поклавши трубку. — Проте воно важкувато через отой вечірній вир на вулицях. Тож ідіть додому! Мабуть, він уже і повернувся. Залиште-но тільки номер вашого телефону.

Жінка покопирсалась у своїй сумочці й видобула з неї проспект.

«Кармен та Іоахим Ріннельт, — не без деякого благоговіння прочитав вахмістр. — Антикварний магазин. Торгівля та реставрація. Вісбаден». Далі стояли адреса та номери телефонів.

— Зателефоную, як тільки ми його знайдемо, пані Ріннельт, — гаряче запевнив поліцейський.

Жінка знову полізла до сумочки і простягнула вахмістрові фотографію всміхненого товстощокого хлопчика з коротеньким чубком.

— Ось, може знадобиться…

Вахмістр обережно поставив фото біля телефону, щиро всміхнувся до жінки.

— Не хвилюйтеся, пані Ріннельт! Ми неодмінно знайдемо вашого карапуза!

…Минула година, друга. Телефон мовчав.

— Облиш ті дурниці, Кармен, — благав пан Ріннельт дружину, що невгамовно бігала по кімнаті.— Навіщо ж вигадувати таке? Якби з хлопчиком щось трапилося, нас би давно сповістили про це. Пригадую, коли я був таким, як Тімо, то вирішив податися до Америки й цілу ніч прогасав на вокзалі. Коли йдеться про тих байстрюків, треба брати і це до уваги…

Але заспокійливі слова, всі умовляння досягали мети: бідолашна мати не знаходила собі місця.

Десь опівночі з вулиці долинуло виття сирени. Пані Ріннельт прожогом кинулась до вікна, відхилила гардину. Перед будинком зупинилася поліцейська машина, з неї вилізли троє. Проте вони не пішли до під'їзду, а попрямували до пивнички, що містилася на першому поверсі і з якої вже з півгодини чувся галас.

— Іоахиме, біжи вниз, запитай, чи не чули вони чогось про хлопчика? — попросила пані Ріннельт.

Чоловік пішов, але повернувся із сумною звісткою: поліцейські не мали жодної уяви про зникнення Тімо.

Доведена до відчаю мати вибігла з хати. Година за годиною в розпачі обшукувала вона вулиці й завулки нічного міста, не обминула жодного перехожого,