Вбивці на борту - Гюнтер Проділ

Метьюс жодним словом не пояснив Чесмену, що той може протестувати проти цього випаду прокурора і дати відвід присяжним. Коли Чесмен хотів сам узяти слово, той мало не силоміць посадив його назад на лаву і порадив поводити себе тихо, аби не дратувати суддю.

Наступні два дні процесу обговорювалося злочинне минуле Чесмена. Найдрібніші крадіжки нанизував прокурор Міллер-Леві на нескінченний ланцюг злочинів, що їх вчинив Чесмен.

Чесмен усі їх визнав. Здавалося, що він пишається своїм злочинним минулим і розповідає про незліченні розбійницькі напади з гордістю. Принаймні, таке враження виникло у присяжних.

Але Чесмен хвалився своїми кримінальними подвигами з зовсім іншої причини. Він хотів показати присяжним, що такий хвацький хлопець, як він, просто не міг бути отим сексуальним злочинцем. Результат виявився протилежним. Тихі домогосподарки на лаві присяжних боялися його, вважали його недолюдком, не питали, як він став злочинцем. Вони вірили, що він здатний на все.

Прокуророві Міллеру-Леві лишилось тільки дати Чесмену наговоритися, щоб виграти наступний раунд. Адвокат же Чесмена сидів мовчки і навіть не пояснив своєму підопічному, що той сам собі шкодить такою тактикою захисту. Кожний інший захисник давно вже змусив би Чесмена замовкнути і взяв би слово сам. Та Ел Метьюс мовчав.

Як головних свідків обвинувачення прокурор Міллер-Леві запросив обох жінок, що ідентифікували обвинуваченого вночі після арешту як «бандита з червоним ліхтарем». Інших потерпілих він на засідання не запросив, бо побоювався, що вони не пізнають у Чесмені бандита і таким чином виступлять у ролі свідків захисту.

Сам Чесмен не міг знайти тих жінок. Поліція відмовилась повідомити їх імена, а сам він ніяких даних здобути не міг, бо сидів у в'язниці. Його адвокат міг бути йому корисним лише порадами, а сам вести розслідування не мав права. Знову стало ясно, яким нерозумним було рішення Чесмена захищатися без сторонньої допомоги.

Вперше за всі дні процесу зал був переповнений, коли в ролі свідка виступила 17-річна Мері-Еліс Меса. Прокурор Міллер-Леві особливо старанно готувався до допиту дівчини й особисто запросив до суду репортерів усіх каліфорнійських газет, які досі обмежувались лише короткими замітками про процес.

Затинаючись, тихим голосом, зі сльозами на очах повідала Мері-Еліс Меса судові про найжахливішу ніч в її юному житті. Вона розповіла, як 21 січня 1948 року вона разом зі своїм другом Френком Гілбертом після відвідин танцювального бару поїхали до пагорбів на околиці Голлівуду. Обоє були на задньому сидінні автомашини, що належала Френку, коли раптом ззаду під'їхав інший автомобіль, зупинившись у кількох метрах від них. Друг Мері висловив припущення, що це патрульна машина поліції, бо на ній був червоний прожектор. Та раптом до їх машини підійшов замаскований чоловік, рвучко відчинив дверцята і, наставивши на її дружка пістолет, відняв у нього бумажник.

Розповівши це, Мері замовкла, але в справу втрутився прокурор Міллер-Леві:

— Що сталося далі, міс Меса? Ви повинні нам розповісти всю правду, ви ж заприсяглися!

Ще тихіше, ніж перед тим, так що в задніх рядах заінтригована публіка нічого не чула, Мері розповіла, як бандит у масці, віднявши у її друга бумажник і дрібні гроші, наказав йому повернутися одному в машині до Голлівуду, і той слухняно це зробив. Її ж бандит силоміць втяг до своєї машини і, погрожуючи пістолетом, примусив роздягтися догола.

Прокурор дуже тихо спитав у дівчини про подробиці подальших подій. Для сімнадцятирічної, вихованої у монастирському інтернаті дівчини було справжньою мукою розповідати на людях подробиці заподіяного їй злочинцем. Майже пошепки, затинаючись від огиди й сорому, вона відповідала на запитання Міллера-Леві.

Відразу, обурення, ненависть до молодика, що сидів навпроти на лаві підсудних, можна було прочитати на обличчях присяжних. Вони дивились на його зухвало випнуте підборіддя, зневажливо стиснуті губи. Вони пригадали низку злочинів, вчинених ним раніше. Цей був здатний на все, в тому числі й на такий огидний вчинок.

Чесмен зіщулився під їх поглядами. Він відчув хвилю ненависті до себе. Він схилив голову. На лаві присяжних це розцінили як мовчазне визнання вини.

Прокурор використав цю ситуацію до кінця. Потоки сліз з очей дівчини надзвичайно сильно вплинули на настрій присяжних. Зробивши довгу паузу, прокурор гучним голосом, так що його почули всі в залі, сказав:

— Міс Меса, чи здатні ви знову упізнати в цьому залі людину, яка того вечора витягла вас із машини вашого друга і вштовхнула до своєї?

Дівчина, не підводячи голови, витягла руку і вказала нею на лаву підсудних.

— Так, це чоловік у блакитному костюмі, що сидить отам на лаві.

— Той, що опустив очі долу, не наважуючись глянути вам в обличчя?

— Так.

Вона не могла дати іншої відповіді, наполохана до смерті Мері-Еліс Меса. Адже інспектор Гузен показав їй Чесмена і сказав, що це і є «бандит з червоним ліхтарем». А тут, у суді, вона побачила його знову. Який вигляд мав чоловік, що вчинив тоді на неї напад, вона як слід не могла пригадати. З переляку він здався їй якоюсь примарою, а не людиною з крові й плоті. Ні обличчя, ні одягу, ні зросту — нічого не зафіксувала її пам'ять.

Але присяжних такі думки не хвилювали. Їм було ясно одне: так, людина у блакитному строкатому костюмі — це він.

Менш драматично, але зате більш по-діловому відбувся допит другої жінки, що виявилась натурою куди сильнішою, і, здавалось, уже подолала переживання після нічної зустрічі з бандитом. Вона теж, не вагаючись, вказала на Чесмена і повторила те, що почула від поліцейського інспектора:

— Це — «бандит з червоним ліхтарем».

В американському судочинстві адвокат має право на перехресний допит свідка обвинувачення після того, як той дасть показання. Оскільки Чесмен захищав себе перед судом сам, йому повинні були дозволити провести перехресний допит обох жінок. Але коли він підвівся зі своєї лави, щоб поставити перше запитання, серед присяжних і публіки спалахнуло обурення. Подумати тільки, після всього він ще насмілюється мучити свої жертви безглуздими запитаннями!

Перше запитання Чесмена до Мері-Еліс