Українська література » Наука, Освіта » Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя: Науково-методичний посібник для суддів - Тетяна Іванівна Фулей

Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя: Науково-методичний посібник для суддів - Тетяна Іванівна Фулей

Читаємо онлайн Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя: Науково-методичний посібник для суддів - Тетяна Іванівна Фулей
особи під вартою (ч. 5 ст. 199 КПК);

• закріплення у ст.202 КПК та ст. 377 КПК порядку звільнення особи з-під варти;

• закріплення у ст. 206 КПК загальних обов'язків слідчого судді щодо захисту прав людини;

• встановлення у ст. 211 КПК строків затримання особи без ухвали слідчого судді, суду;

• право суду під час підготовчого судового засідання за клопотанням учасників судового провадження змінити чи скасувати запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого (ч. 3 ст. 315 КПК);

• обов'язок суду, незалежно від наявності клопотань, розглянути питання про доцільність продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру чи з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (ч. 3 ст. 331 КПК).

Обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (підпункт 1(с) статті 5 Конвенції)

Підставами для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту є:

• «обґрунтована підозра у вчиненні правопорушення»;

• наявність конкретних фактичних та правових підстав.

Проблема кримінального судочинства — розмежування різних ступенів підозри.

Звернути увагу, що припущення, навіть добросовісне, не є достатнім «обґрунтуванням» підозри, так само, як і загальна негативна характеристика особи.

Пункт 3 статті 5 Конвенції передбачає обов'язковий судовий контроль. Принцип пункту 3 статті 5 зумовлений особливою незахищеністю людини, заарештованої за підозрою у вчиненні злочину, і можливістю державних органів «сфабрикувати заднім числом» обґрунтування арешту і затримання, наприклад, примусивши затриманого зізнатися у скоєнні злочину.

Вимоги:

• «негайно»;

• «постати перед суддею», тобто перед незалежним і безстороннім органом, а не слідчим чи прокурором, якщо їхні рішення підлягають судовому контролю;

• постати особисто;

• для вирішення питання щодо необхідності призначення особі першого строку тримання під вартою як запобіжного заходу.

Звернути увагу на взаємозв'язок пунктів 1(с) та 3 статті 5:

Положення пункту 1 (с) статті 5 Конвенції слід розглядати у поєднанні з положенням пункту 3 статті 5, що становить з ним одне ціле.

Рішення у справі «Чюлла проти Італії» (Ciulla v. Italy) від 22 лютого 1989 р., серія А, № 148, заява № 11152/84, п. 38.

Підстави для тримання під вартою як запобіжного заходу мають бути:

• «відповідні»;

• «достатні»:

Якщо держава не наведе «відповідних і достатніх» підстав для тримання під вартою обвинуваченої у правопорушенні особи, така особа завжди має бути звільнена після затримання і перебувати на волі до початку судового розгляду її справи.

Класичні прецеденти — рішення у справах «Вемгофф проти Німеччини» (Wemhoff v. Germany) від 27 червня 1968 р., серія А, № 7, п. 12, та «Яґчі і Сарґін проти Туреччини» (Yagci and Sargin v. Turkey) від 8 червня 1995 р., серія A, № 319-А, п. 52.

Наявність ризиків

Для відмови у досудовому звільненні особи принципи конвенційного прецедентного права передбачають чотири основні підстави:

1. ризик неявки обвинуваченого на судовий розгляд (див. рішення у справі «Штеґмюллер проти Австрії» (Stögmüller v. Austria) від 10 листопада 1969 р., серія А, № 9, п. 15);

2. ризик перешкоджання з боку обвинуваченого, у випадку його звільнення, процесові здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Вемгофф проти Німеччини» (Wemhoff v. Germany) від 27 червня 1968 р., серія А, № 7, п. 14);

3. вчинення ним подальших правопорушень (див. рішення у справі «Мацнеттер проти Австрії» (Matznetter v. Austria) від 10 листопада 1969 р., серія А, №10, п.9);

4. або спричинення ним порушень громадського порядку (див. рішення у справі «Летельєр проти Франції» (Letellier v. France) від 26 червня 1991 р., серія А, № 207, п. 51).

Ризик переховування від правосуддя

Ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватися виключно на підставі суворості можливого судового вироку; це слід робити з урахуванням низки інших відповідних фактів, які можуть або підтверджувати існування такого ризику, або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може служити підставою для запобіжного ув'язнення. У цьому контексті має враховуватися, зокрема, особистість обвинуваченого, його моральні переконання, майновий стан і зв'язки з державою, в якій він зазнає судового переслідування, а також міжнародні контакти.

Рішення у справі «W. проти Швейцарії» від 26 січня 1993 року, серія А, №254-А, п. 33. Тривалість тримання під вартою

Питання стосовно того, чи була розумною тривалість тримання під вартою, не може вирішуватися абстрактно. Наявність підстав для тримання обвинуваченого під вартою має оцінюватися в кожній справі з урахуванням її конкретних обставин. У будь-якій справі тривале тримання під вартою може виявитися виправданим лише за наявності конкретних ознак того, що цього вимагають справжні інтереси суспільства, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважують інтереси забезпечення поваги до особистої свободи.

Рішення у справі «W. проти Швейцарії» від 26 січня 1993 року, серія А, №254-А, п. 30.

Обов'язок забезпечити розумній строк досудового тримання під вартою покладається на судові органи, які повинні розглянути

Відгуки про книгу Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя: Науково-методичний посібник для суддів - Тетяна Іванівна Фулей (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: