Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Цікаво також, що звали княжити одного Рюрика, а він і приведи із собою ще двох братів; «на кормлєніє», як у них кажуть. Зазначимо, знову, що такі імена, як Синеус або Трувор, – більше ніде не відомі. Так само, як оті Кий, Щек та Хорив; не вірите – то пошукайте. Та й Рюриковичів було в Росії нічим отих бліх на волоцюжній собаці, а от синеусовичів або труворовичів, – так ніхто й не бачив: ні єдиного. Не дивно, що їм довелося якнайскоріше померти, та – очевидно, іще парубками.

Гадаю, що й тут нема великої складності для досвідченого історика-детектива, та схоже, що літописець переписав відомість із якогось ґотського тексту. Де й писалося, єдино, що прибув кудись там: «Кунунг Раґрік мед сіне гус ок тру верн»; всього тільки. Тобто: «Князь Раґрік (згодом Рюрик) зі своїм домом та вірною дружиною». Нагадаємо, що на той час у ґотських текстах слів не розділювано, а розділювали тільки речення – двома крапками.

Саме в такий спосіб міг він наплутати й з отими трьома братами від заснування Києва. Зауважимо, що за тисячу років ніхто й ніколи над усім цим не задумався: переписували одне в одного. Та так, мабуть, і переписуватимуть надалі: легше – думати не треба…

Слід би розібратися також у тих відносинах, що пов’язували Олега (879–912) та Ігора (912–945). У літопису – читаємо:

В лето 6387 (вважається, що це 879, О. Б.) умершю же Рюрикови, предастъ княжение свое Олгови, отъ рода ему суща, въдав ему на руце сына своего Игоря; бяше бо молодъ велми.

Отже, наступник – то Ігор, син Рюрика: Олег править, як регент. Покладемо, що Ігореві було тоді, скажімо, 4 роки, що він народився 875. Олег править, Ігор підростає. Потім знаходимо повідомлення:

В лето 6411 (903, О. Б.) Ігореви възрастъшю, и хожаше по Олзе и слушаше его; и приведоша ему жену отъ Плескова именем Ольгу.

Ну що ж; парубійкові вже 28 років (а якнайменше – то 25), має право одружитись, але… Справа не в тім, а – чому ж він ще й досі не князь? Чому Олег правитиме ще дев’ять років? А правив би й далі, якби не ота несамовита смерть, якби не збулося провидіння старого вайделота (балтицькими – «мудрий», «знаючий»). Коли по його смерті княжитиме Ігор, йому буде вже 37 років (а якнайменше – то 34)! Так, чи не пізно він заступає на престол? – та пізно. Великий Аларіх в його роки вже скінчив свій життєвий шлях, знесмертивши себе.

Пригадаємо, що Олега не раз іменували «Ольгов-когань». Таким він згадується навіть пізніше, 1187 у «Слове о полку Ігореве».

Ігор та всі його наступники – то були вже просто князі: звичайне династичне наслідування. Їх не обирали, як каганів. Отже, тут ми вбачаємо неприховане прагнення літописця – затушувати корінні, можливо, зміни, що зайшли. Якось невимушено, не привертаючи уваги, – пов’язати кінець каганату після Олега, та початок київського князівства з Ігорем. Чогось він тут, можливо, не домовляє.

В історії корисними бувають аналогії. Повернемося дещо назад, до V ст. Пізній Рим догорав, імперія розвалювалася, розпадалась на очах, цезарі мінялися чи не щорічно. Спостерігаючи цю метушню, командуючий гвардією, подільський скир Одоакер, – приймає єдине можливе рішення. Він, разом із ґерманськими легіонами, зчиняє військовий переворот та свідомо ліквідує Західну імперію, полишаючи від неї те, що є найбільш життєздатне: королівство Італію. Об’явивши себе її королем, він відправляє імперські клейноди Західного Риму – імператорові Сходу, Зенону.

Жодний справжній римлянин так би ніколи не вдіяв. Він прирік би на загибель усе, але ніколи не відмовився би від імперії, від влади. Але, то було чи не єдиним правильним рішенням; приклад варварського здорового глузду. Без римських амбіцій.

Чи не так воно, бува, відбувалося й у нас цим разом?

Після Ґотських воєн 250–278 Рим згасав, та якби не його поділ Діоклетіаном, після якого обидві частини імперії почали якось потроху відроджуватись, – він, мабуть, зійшов би з арени історії ще тоді. Створення Гунського каганату було політичною відповіддю вільної Скитії на виклик із боку двох відроджуючихся рабовласницьких імперій, двох Римів. То була не імперія, тоталітарна та агресивна, але демократичної структури об’єднання багатьох народів перед зовнішньою небезпекою; різних народів. Хоч і створилося внаслідок війни – бліц-крігу хана Белембера. Війни Аттіли не покінчили безпосередньо з Римом, його мрія так і не здійснилася, але підірвали його сили, створили умови для розпаду Західної імперії, який свого часу й стався.

Після нього, каганат мав би спрямувати всі сили на Східний Рим, так само тоталітарний та рабовласницький: так і сталося. Але, вирішальна війна 610–629 – була програна. На відміну від гунів, що повалили Західний Рим, мовчазні та горді розумом авари – не стали тією силою, яка була би в змозі довести до розпаду Рим Східний. А потім, внаслідок власних прорахунків та політики ізоляціонізму – самі стали здобиччю неоримської імперії Карла. Була програна остання війна – 795. Л. Ґумільов сказав би, напевно, що цьому старому народові не вистачило пасіонарності. Після зайняття (втім – тимчасового) франками аварської Паннонії, від гунського каганату остаточно відпала Дакія. А за Ольгова-коганя від нього залишилася взагалі, лише Правобережна Україна.

Олег, останній каган, віддамо йому належне, багато воював, намагаючись відродити великодержаву минулого, знову зібрати її докупи, але… Завоюваннями створюються імперії, а не каганати. Ці останні створюються радше згодою народів: щодо спільної цілі. А, спільної цілі більше не було; власне, була, але люди перестали її бачити.

Досить красномовним є старий переказ, згідно з яким Олег та його воєвода, – когось там перемогли, добре. Але, розглядаючи полонених, вони бачать людей у добрих чоботах. Та й кажуть одне одному: «Е-е-е… та вони усі в добрих чоботах, – такі нам данину не платитимуть! – пошукаємо собі краще лапцюжників…»

А каганатові, до речі, – сплачували щорічні данини сама Візантія. Ходив на неї свого часу й Ольгов-когань, ніби й щит прибив «на вратах Царєґрада»… Але здобич виявилася не по зубах: не та вже була Україна… А бути не в змозі протистояти Візантії, означало їй піддатись; не військово – так духовно. З усіма наступними наслідками.

Істою манією, щодо відродження сили та слави колишнього великого каганату, був охоплений все своє коротке життя син Ігора – Святослав (964–972). Він із молодих років сповідував культ великого Аттіли. Північний ґот