Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Так сумно покінчилася тоді перша спромога побудувати «світле майбутнє» в окремо взятому Ірані. Після цього, ставши шахом Хосровом I (531–579) він отримав від свого народу прізвисько Анушірван – Блажений. Шахом він був могутнім, непримиренним та войовничим, 540 зруйнував візантійську Антіохію у Сирії, а 562 – в союзі з тюрками, побив на півночі азійських аварів; це й стало безпосереднім поштовхом для їх перебазування на захід. Воював і на півдні та окупував Йємен; тут він зіткнувся з абісинцями, що й собі намагались підбити Арабію. А це, мабуть, і штовхнуло їх згодом до союзу з Візантією. А союз із тюрками проти аварів – так і став випадковим епізодом.

Шах Анушірван полишив по собі добру пам’ять, та ще й потужну, як колись, державу, котру й передав Ґорміздові IV (579–590). Наступний шах, Хосров II (590–628), – був онуком великого Хосрова I.

А тим часом змінився й розклад політичних сил, принаймні, – почасти. Ворогами, сталими та випробуваними, полишаються Абісінія та Візантія; кращий союзник? – мабуть, уже не ближчі конкуренти, тюрки або хозари, а – десь подалі. Скажімо, – Гунський каганат в Україні.

Перелом у світовій війні наступає, коли енергійний кайсарос Гераклейос, розбивши аварів 622 на Балканах, – не йде далі, а повертає свої сили, разом із тюрками, – на Іран, слушно розуміючи, що авари так, відразу, не оклигають. Візантійські та тюркські війська не лише окупували Іран, але й зруйнували усю систему його оборони. Це було недалекоглядним рішенням, продиктованим почуттями а не політичним розрахунком, та – з простої причини: відкрило шлях арабам, які зробили багату ресурсами країну своєю базою, а звідти… Якби не це, певно, що араби не мали би таких успіхів на Близькому Сході та не відібрали б у ромеїв усю Північну Африку. А тоді – багацько чого стало би іншим в історії Європи…

Шах Хосров II загинув унаслідок повстання обуреного поразкою народу 628. Але, ненадовго пережив його й Іран. За наступні 14 років у ньому змінилося 12 правителів. В тому числі – й дві шахині: Буран (630–631) та Азармедухт (631). А, що то є шахині на іранському престолі, де їх не бувало з самих часів леґендарного Ахайменеса (700–775 п. н. е.), засновника держави, – пояснювати не потрібно.

Останнім із сассанідів став Єздеґерд III (632–651) за якого починається арабська інвазія до не лише підупалого, але й безборонного Ірану. Неканий військовими поразками шах тікає на північ, до Мерву, де його на вулиці вбиває арабський мародер, поласившись на золоту заколку плаща; навіть не підозрюючи кого він убив.

Якби ж арабам не вдалося захопити Іран – не було би ісламу і в усій Середній Азії.

II. КИЇВСЬКА РУСЬ

1. Перший літописець

«Нєстор – пєрвий русскій летопісєц», – так його звали завжди, хоч на той час такого слова – «русскій» для позначення якогось народу – просто не існувало; ніким не вживалося. Іще один приклад свідомого історичного шахрайства, але й не випадковий. Частина своєрідної системи шахрайства. А заразом – своєрідна іронія історії.

Бо його темність, невігластво та ксенофобія (страхання чужого) іноді б’ють у вічі. Вони – мало не сучасні, мало – не московські, класичні. Не випадково ж, його там так високо цінують.

Наведемо, щодо цього літописця, деякі опінії совєцьких істориків. От хоча би, так пише відомий академік Б. А. Рибаков:

Із середовища літописців особливо виділяється киянин Нестор (початок XII ст.). Він написав широко задумане історичне введення до хроніки подій – «Повість врем’яних літ». Хронологічний діапазон уведення – від V–VI ст. нашої ери до 860 року, коли руси вперше виступили як сила, рівна Візантійській імперії. Історико-географічне введення Нестора до історії Київської Русі, написане з небувалою широтою та достовірністю, заслуговує на повну довіру з нашого боку.

(Б. А. Рибаков, Мир истории, Москва, 1984, с. 327)

Не відстав від нього й попередник, такий собі лавреат Сталінської премії Б. Д. Грєков:

Нестор зрозумів своє завдання дуже широко, він і переробив, і завершив труд своїх попередників, значно роздвигнув його хронологічні рамки й присвятив багато уваги самому князеві Святополку, затушував темні сторони його діяльності та підкреслив позитивне, – до цього побуджувало його безсумнівно почуття подяки за добре ставлення до Печерського монастиря та за підтримку його програми.

(Б. Д. Греков, Киевская Русь, Москва, 1953, с. 416)

Оцінки – понад високі, але – хто оцінює («а судьі кто»?). Нічого собі, об’єктивний історик: «затушував темні сторони», «підкреслив позитивне»… Як же це все знайоме! Не літописець – совєцька людина! А це ще й питання довіри до наступних істориків. Але, саме в цьому, як ми переконуємося, – справи є понад кепські.

Видатний римський історик Амміан Марцеллін писав колись: «Історик, що свідомо замовчує якісь події – творить не менше шахрайство, ніж той, що пише про події, яких не було». Це дійсно так, та годі шукати якісь попередні історичні події в літописі Нестора. Там їх просто немає. Згадується для чогось Траян; потім – Олег. Між ними промайнуло сімсот років, а – де вони? – проміж них – наче нічого не було. Хіба, що отой дурний анекдот про аварів. Пишеться все це, зверніть особливу увагу, в тому самому місті, яке було першою столицею середньовічної наддержави Європи з 375 року; було, багато років і потім. Не згадується й словом – про Аттілу; згадується, однак, про Траяна. Це виглядає дослівно так, якби в Римі – уявляєте? – ніхто й ніколи не чув би про Юлія Цезара або про Августа, ганьба світового рівня, чи не так? Що це, – темнота, невігластво? – так, є й вони. Але, може то й свідоме шахрайство, – хто знає… Бо, про тих же Аттілу та Бояна є надвишок відомостей по візантійських християнських джерелах, але… З другого боку – Нестор буває, часом, аж дивно сучасний.

Ми, в Третій російській імперії – славетному Союзі Совєцьких Соціалістичних Республік, – звикли жити в оточенні ворогів. Це, до речі, так і звалося – «вражєское окружєніє». Чимало їх було, пригадаємо: «польскіє пани» (або «бєлополякі»), «руминскіє боярє», «бєлофіни», «нєдобітиє японскіє самураі» (колишні «макакі»), «нємєцкіє фріци», «англо-амєріканскіє поджігатєлі войни»… Це останнє дещо свідчить про «кризу жанру», бо надто вже довге та до того – вкрадене у колишнього союзничка Гітлера. Це – щодо «врага унєшнєго».

Були й інші – «враг унутрєнній»: «жідо-масони»