Крах Симона Петлюри - Данило Борисович Яневський

Питання перше: яку легітимність, яку законну силу і для кого могло мати рішення про «приєднання» до «єдиної Української держави» за 10 днів до зречення імператора Карла? Перша ясна відповідь є такою: ніякої сили і ні для кого це рішення не мало. Австро-Угорщина існувала, і ніхто, в т. ч. сам імператор не знав З листопада про своє зречення листопада 11-го. Не могли знати цього ані учасники віча, ані його організатори – хіба хто з них мав здібності провидця.

Питання друге: до якої такої «єдиної Української держави» було ухвалено приєднатися? «Українська держава» станом на З листопада була тільки одна – під проводом гетьмана Скоропадського. Але саме про приєднання в зазначеному рішенні чернівецького «віча» не йдеться.

Питання третє: хто, коли і де бачив оригінал цього «рішення»?

Питання четверте: де, коли, ким і за яких обставин воно було оприлюднено і чому ознайомитися з його текстом неможливо?

Питання п'яте: хто і коли уповноважив учасників «віча» ухвалювати таку, без перебільшення, історичної ваги резолюцію?

Питання шосте: наскільки репрезентативним було таке зібрання?

Цих і подібних їм питань може бути багато, а от відповідей – як не було, так і немає. А є лише просте міркування. Якщо подивитись на географічну карту, то відразу стає зрозумілим, що «приєднатися» «українська» частина Буковини могла тільки до Української Держави Скоропадського. Це так тому, що саме з цією державою вона мала спільний кордон. Ні до якої іншої «Української держави» Північна Буковина «приєднатися» не могла і тому, що вже була «приєднана» до Західно-Української Народної Республіки. Нагадаймо: ще 19 жовтня у Львові Українська Народна Рада проголосила Українську державу «на всій українській етнічній території» Галичини, Буковини та Закарпаття й обрала президента цієї «держави» – Євгена Петрушевича.

Отже, чернівецьке «рішення» абсурд ще й тому, що за ним було ухвалено приєднати «українську» частину Буковини до самої себе, як до частини вже проголошеної ЗУНР Заразом міфічне «віче» обрало собі і другого за числом президента – Омеляна Поповича.

Тепер задумаймося над питанням: а хто практично міг узяти участь у вікопомному чернівецькому зібранні? Якщо лише представники русинської громади, то це значить, що ухвалу не підтримало 82% городян. Якщо уявити, що «за» приєднання висловились і представники єврейської громади, то разом з їхніми голосами навіть теоретично можна отримати лише статистичну меншість. Ухвалу навряд чи підтримали німці – уявити, що вони спали і мріяли жити в «соборній», «незалежній» Українській державі, – на це не вистачає бурхливої уяви навіть у професійних фальсифікаторів історії нашого народу. За це рішення, самоочевидно, не голосували румуни. 11 листопада Румунія встановила військовий контроль над цією територією, 28 листопада «Генеральний конгрес Буковини» проголосив її об'єднання з Румунією. В серпні 1920 р. це рішення було легітимізоване західними альянтами на конференції в Севрі. «Скасували» його однодумці Гітлер та Сталін лише за 20 років.

Констатуймо й інше: безумство проголошення незалежних національних українських державних утворень на землях Королівства Лодомерії та Володимири і Герцогства Буковини мало наслідком жахливі десятилітні братовбивчі криваві конфлікти поміж різними групами населення. Рови, наповнені трупами та залиті кров'ю убієнних, замучених, закатованих, до сьогодні розділяють народи і держави, насамперед Україну та її найближчих західних сусідів – Польщу й Румунію – попри всі заходи політичних керівників та релігійних лідерів засипати рови поміж нашими державами і нашими народами.

Євген Петрушевич.

Специфіку національного державотворення на землях західної частини сучасної України неможливо зрозуміти поза контекстом впливів Української греко-католицької церкви та її Предстоятеля Митрополита Андрея Шептицького і, самозрозуміло, впливів Римської католицької церкви та держави Ватикан[228]. Відзначмо, що Ватикан був не стільки стороннім спостерігачем, скільки активним політичним суб'єктом, який мав принципово важливі інтереси в регіоні, більше того, вважав ці інтереси загрожуваними. Офіційна позиція двох ключових відомств Апостольської столиці – Державного секретаріату (тобто «міністерства закордонних справ») та Конгрегації для Східних церков («міністерства» у справах Східних католицьких церков) була сформульована так: «Відлучення цієї землі від Польщі і дефінітивна віддача Українській Народній Республіці були б не тільки політичною помилкою, але це дало б передусім смертельний удар католикам, що становлять там велику більшість. Український уряд, не знаючи ніякої міри в лібералізмі, але зрозумілому, і постепенно сповняючи свою програму, без сумніву незабаром відхилить всяке поняття релігії в прилюднім життю і соціяльнім, творячи в той спосіб пригожий терен для масонства і всіх інших розкладових ідей, якщо його урядування не скінчиться поворотом царату і схизматицької реакції. Католицька Церква, – читаємо в документі, – має приготовитись до суворого переслідування в Українській Республіці, яка, хоч формально противна большевизмові, в дійсності йде за його доктринами, або принаймні апробує, дозволяючи конфіскату приватної власности – в тому випадку Поляків-Католиків – і в такий спосіб викорінюючи католицькі елементи, яких виключними представниками є Поляки»[229]. Якщо сказати прямо, Ватикан ніколи не бачив потреби, можливості, необхідності створення української держави на теренах Східної Галичини, так само як і не бачив необхідності створювати таку державу, наприклад, на Місяці. Ніколи не ставила таке питання і УГКЦ та, тим більше, її Предстоятель. І це при тому, що саме УГКЦ і персонально Андрей Шептицький зробили колосальний, неоціненний до сьогодні внесок і у формування українського народу як такого, були і залишаються донині ядром формування та розвитку українського народу на територіях своєї юрисдикції. І в цьому полягає принципова відмінність у так званих «націотворчих процесах» на підавстрійській та підросійській територіях. У першому випадку цей процес мав виразно екклезіальний характер, у другому