Крах Симона Петлюри - Данило Борисович Яневський

Саме тому «на верхах політичних чинників йшов спір, чи переводити загальні вибори, чи вибрати тільки трудові ради <…> Тим не видано ніякої законної норми, і справи поки що залишилися в різних місцях різно»[213]. Саме ці причини мали наслідком те, що рішення ТКНУ в частині, яка стосувалася порядку обрання місцевих «трудових» рад, сфери їх повноважень та відповідальності, розмежування нормотворчих та виконавчих функцій, порядку взаємодії та вирішення конфліктних ситуацій з урядовими емісарами тощо були неясними, залишали місце для різних тлумачень.

Замість вирішувати проблему, Директорія та РНМ видали чудернацький «Закон про місцеві Конгреси і Ради Трудового Народу» за підписами Винниченка, Макаренка, Андрієвського та Швеця. За усталеною українською революційною традицією, яка запанувала після березня 1917 р., – без неї життя вже не уявляли, – норми закону суперечили нормам «конституцій» 28 січня. Він, зокрема, надавав Трудовим Радам не адміністративного, а «судово-слідчого»[214] характеру, націлюючи їх не на вирішення питань місцевого самоврядування, а на «боротьбу з контрреволюцією і анархією». Отже, тим самим цей «закон» у разі його втілення в життя перетворив би органи місцевої влади на жовто-блакитні ЧК. Місцеві «Ради Трудового Народу» не мали навіть адміністративної влади і, отже, в кращому разі, могли виконувати лише контрольні функції щодо діяльності адміністративних органів Директорії та її урядовців[215]. Поза тим, дякувати Богу, цей закон так ніколи й не був – навіть формально – запроваджений.

Крім Божого промислу існувала причина більш прозаїчна і більш політично вагома: в реалізації «закону» не були зацікавлені урядовці численних міністерств та відомств УНР. Причина така: «від половини лютого 1919 р. територія під фактичною владою УНР корчилася кожного дня щораз більше. Не зважаючи на те, міністерства залишали свій дотеперішній персонал, який в кожнім міністерстві начислював багато десяток, а то і сотні центральних урядовців». Наприклад, за короткий час перебування керівних інституцій УНР у Рівному в апараті МВС налічувалося 172 урядовці, не рахуючи тих, хто з тих чи інших обставин та міркувань перебував в інших містах та місцях. 12 департаментів з відповідною кількістю урядовців у своєму складі налічувало фактично нечинне Міністерство фінансів.[216]

Керманичі «держави» уже швидко зрозуміли й недолугість інших, похапцем ухвалених засадничих «конституційних» принципів. Норми змінювали тишком-нишком. Уже 13 лютого Директорія затвердила тимчасовий закон «Про порядок внесення і затвердження законів в Українській Народній Республіці», що мав на меті врегулювати відносини між нею та урядом. «Появу цього закону, – читаємо в спеціальному дослідженні, – можна оцінити як позитивний факт, проте він спрямовувався проти наслідків, а не самої причини, яка крилася в цілковитій невизначеності правового статусу як Директорії, так і уряду, не кажучи вже про те, що деякі положення закону лише породжували нові суперечності». Так, наприклад, закон передбачав, що в «надзвичайних» випадках закони могли видаватися без попередньої ухвали уряду. Але, оскільки у воєнний час усі обставини «надзвичайні», то, зрозуміло, що всі «законотворчі повноваження уряду фактично зводилися нанівець. До того ж нічим не обмежувалися можливості членів Директорії втручатися в повсякденну діяльність Ради Народних Міністрів та окремих міністерств».[217]

Довше – але теж мало – прожив в «основному законі» й «трудовий принцип». Під тиском вихованих в іншій правовій та політичній традиції лідерів ЗУНР, які послідовно й аргументовано виступали проти «радянського» принципу (державного будівництва. – Д. Я.) в будь-яких його проявах і прагнули до європейської моделі», Рада Народних Міністрів 12 серпня ухвалила Декларацію, яка остаточно визначила стратегічний напрям державотворення – відмову від «трудового» принципу і перехід на рейки європейської моделі. Практично це означало проголошення необхідності розробки законів «про вибори в Парламент з правом Установчих Зборів» та створення органів місцевого самоврядування на основі «всенароднього, безпосереднього, таємного, рівного пропорційного виборчого права»[218]. Заради історичної справедливості зауважимо: саме ці принципи обстоював режим Української Держави і особисто її провідник Скоропадський. І саме це, зокрема, ставили йому у провину директоріальні заколотники.

Висновок автора

Конгрес Трудового Народу України продемонстрував відсутність чітких стратегічних орієнтирів і глибокі суперечності між різними політичними силами, які його «обрали», щодо перспектив розбудови національної соціалістичної державності. Разом з гарячковими пошуками зовнішніх союзників це «зумовлювало дивовижний правовий нігілізм Уряду й таке ж поблажливе ставлення до нього Директорії. В той момент це влаштовувало обидві сторони». Конгрес у принципі не міг ані розв'язати проблеми розподілу сфер впливу між Директорією та урядом, ані визначити, чи обмежується її «верховна влада» лише законодавчими функціями, чи поширюється і на інші, наприклад виконавчі або судові?

З політико-правової точки зору, Трудовий Конгрес зафіксував принципову неможливість створення повноцінної, ефективної, життєздатної державної моделі на основі відмови від дотримання усталених на той час принципів права, рівності громадян перед законом, захисту приватної власності тощо.

Реалізувати ці та інші завдання не було можливості ще й тому, що сам Конгрес був суцільною фікцією. 12 вересня Рада Народних Міністрів була змушена констатувати «відсутність точних даних про кількість дійсних членів комісій Трудового конгресу», хоча за півроку перед тим, 23 березня, інший уряд УНР відпустив на його звитяжну діяльність невідому суму, долю та величину якої встановити не вдалося. 17 жовтня неіснуюча інституція отримала ще «1 млн карбованців» на утримання «особового складу членів комісії та канцелярій конгресу», а 23 жовтня – додатково також «на утримання президії, комісії та канцелярії Трудового конгресу до 1 листопада 325 тис. грн.» (тобто на 8 днів!).