Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України - Кирило Юрійович Галушко
Батьки-засновники чехословацької державності спочатку не розглядали Закарпаття як власну територію. Їх вимоги на сході, представлені на Паризькій мирній конференції, обмежувалися Словаччиною. Отже, звернення місцевих і закордонних русинів з проханнями про приєднання стали для Праги сюрпризом. Для вивчення ситуації на місці президент Масарик створив комісію, яка після обстеження Закарпаття склала рапорт, у якому засвідчила крайню відсталість краю. Чехословацький уряд відмовив у задоволенні клопотання русинів, однак Верховна Рада Антанти майже змусила Прагу переглянути своє рішення. Союзники не бажали повертати Руську Країну Угорщині. Належність Закарпаття до Чехословаччини підтвердив Сен-Жерменський договір 10 вересня 1919 р. з Австрією, а пізніше Тріанонський договір 4 липня 1920 р. з Угорщиною.
Мирні договори та чехословацька конституція передбачали надання Закарпаттю автономного статусу, однак до 1938 р. відповідне рішення так і не було ухвалене. Закарпаття, яке дістало назву Підкарпатська земля, або Підкарпатська Русь, було однією з п’яти (з 1928 р. — чотирьох) земель — територіальних одиниць республіки на чолі із земськими губернаторами. Кордони Підкарпатської Русі проходили не так, як у Руської Країни. Південні частини колишніх комітатів Марамарош і Угоча відійшли до Румунії, південний край комітату Береґ залишився в Угорщині, а західну частину комітату Унґ приєднали до Словаччини. 1921 р. між Чехословаччиною і Румунією відбувся обмін невеликими ділянками територій на Закарпатті. Протягом 1922—1925 рр. русини Словаччини безуспішно домагалися від празького уряду приєднання до Підкарпатської Русі Пряшівщини.
На початку 1938 р. нацистська Німеччина порушила питання про самовизначення німецької меншини Судетської області Чехословаччини. Сподіваючись на поступки Праги, з вимогами автономії виступили також словаки та карпатські українці. 29—30 вересня 1938 р. відбулася Мюнхенська конференція. Під тиском Берліна, Рима, Лондона й Парижа Чехословаччина передала Судетську область Німеччині. Тоді ж Польща захопила Тешинську Силезію, а Угорщина зажадала Словаччину і Закарпаття.
Кардинальне послаблення позицій Праги змусило її до подальших поступок національним рухам. Чехословаччину було перетворено на федерацію чехів, словаків та українців (держава змінила назву і стала Чехо-Словаччиною). 11 жовтня Прага визнала автономний уряд Закарпаття. Підкарпатську Русь було перейменовано на Карпатську Україну, лідери Закарпаття сподівалися, що ініційована Німеччиною ревізія результатів Першої світової війни може призвести в подальшому до об’єднання всіх українських земель у єдину соборну державу. Та майже одразу на омріяну українцями автономію чекали територіальні втрати. За рішенням 1-го Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. Карпатська Україна мусила передати Угорщині 12 % своєї території разом із найбільшими містами: Ужгородом, Мукачевим, Береговим. Столицю Карпатської України перенесли з Ужгорода до Хуста.
У березні 1939 р. Гітлер ухвалив рішення остаточно ліквідувати Чехо-Словаччину: чеські території підлягали німецькій окупації, Словаччина проголошувалася незалежною, а Карпатська Україна мала відійти Угорщині. На засіданні 15 березня Сейм Карпатської України проголосив її незалежною державою. Водночас Августина Волошина обрали президентом. У несприятливих зовнішньополітичних умовах, не маючи внутрішніх ресурсів для забезпечення незалежності, Волошин сподівався на підтримку Німеччини й апелював до учасників Мюнхенської конференції. Та нова держава проіснувала недовго. Долаючи опір погано озброєних загонів Карпатської січі, за кілька днів край захопили угорські війська.
Під час останнього перебування у складі Угорщини (1939— 1944 рр.) Закарпаття було єдиним у цій державі автономним регіоном, решта території поділялася на звичайні комітати. Ця автономія дістала назву Підкарпатський край. Його межі відрізнялися від кордонів незалежної Карпатської України. 4 квітня 1939 р., незабаром після окупації Закарпаття, Угорщина захопила також територію на сході Словаччини (райони населених пунктів Стакчин і Собранці) і приєднала її до Підкарпатського краю. Південна межа Підкарпатського краю відповідала кордону Карпатської України після 1-го Віденського арбітражу. Відторгнені ще в листопаді 1938-го території увійшли до складу комітату Унґ та об’єднаного комітату Береґ і Угоча. Подальші територіальні зміни були пов’язані із передачею Румунією Угорщині Північної Трансильванії за рішенням 2-го Віденського арбітражу 30 серпня 1940 р. У результаті всі території південніше Підкарпатського краю стали угорськими і відбувся новий перегляд адміністративних кордонів. На початку 1941 р. зі складу Підкарпатського краю вилучили населені пункти Севлюш і Тячів з околицями. Крім того, відновлений у Північній Трансильванії комітат Марамарош отримав зі складу Закарпаття глибокий виступ на захід від Рахова. На відміну від Руської Країни, автономія Підкарпатського краю мала декларативний характер. Місцеве українське населення зазнавало утисків і переслідувань. Не кращим було становище української меншини і в незалежній Словацькій республіці.
Боротьбу за відновлення Чехословаччини у своїх первинних кордонах очолив еміграційний уряд на чолі з президентом Едуардом Бенешем. До 1942 р. йому вдалося домогтися визнання існування Чехословаччини та анулювання Мюнхенської угоди всіма учасниками Антигітлерівської коаліції, у тому числі СРСР. У грудні 1943 р. Бенеш підписав у Москві договір про дружбу і союзні відносини з Радянським Союзом, намагаючись таким чином усунути можливі конфлікти після зайняття Чехословаччини Червоною армією. 8 травня 1944 р. була підписана додаткова двостороння угода, згідно з якою території республіки, визволені радянськими військами, мають передаватися під контроль чехословацької державної влади.
У жовтні 1944 р. Червона армія перейшла Карпати і наприкінці місяця вибила із Закарпаття угорські та німецькі війська. З 28 жовтня у Хусті почало працювати представництво чехословацького уряду, однак радянське керівництво заборонило його членам підтримувати по радіо зв’язок із Бенешем у Лондоні. Далася взнаки традиційна радянська шпигуноманія, а можливо, Москва вже тоді ухвалила рішення, що ця територія більше не належатиме Чехословаччині. 26 листопада в Мукачеві відбувся організований радянською адміністрацією З’їзд народних комітетів Закарпатської України. Серед ухвал зібрання був Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з УРСР та створення Народної Ради: постійного представницького органу населення Закарпаття. Крім того, в березні 1945 р. була створена Українська народна рада Пряшівщини, яка ставила перед собою аналогічні завдання. Еміграційний уряд ніяк не міг протидіяти цим процесам на сході своєї країни.
У квітні 1945 р. у зайнятому радянськими військами словацькому місті Кошице створено уряд Національного фронту чехів і словаків, куди, крім представників Бенеша, увійшли чехословацькі комуністи з СРСР. З подачі
