Євреї на Україні - Матвій Михайлович Шестопал
У ЦК, звідки в усі артерії національного життя українців ішли керівні директиви, сидів україножер Каганович. Преса, що пропагувала й роздмухувала це україножерство, перебувала прямо чи посередньо в руках євреїв. Л.Троскунов керував газетою “Правда Украины”, а потім агентством РАТАУ, Л.Паламарчук (дружина єврейка) — газетою “Радянська Україна”. Санов і Буркатов — “Літературною газетою”. Видавництва, що друкували книги в дусі політики Кагановича, також очолювали євреї: видавництво АН УРСР — Зав’ялов, “Радянський письменник” — Розумовський, “Молодь” — Дінкевич і т. д. На чолі журналу “Комуніст України” і тепер стоїть запеклий сіоніст і україножер Терлецький. Довгі роки до цього він був відповідальним секретарем Головної Редакції УРЕ і давав дефініції “націоналістів” кращим представникам української культури і науки.
А помножте факт, наведений Михалевичем, на всі інші ділянки життя, і ми побачимо всю глибину ворожої інтересам українського народу діяльності євреїв тільки в післявоєнні роки. Але міф, створений євреями навколо своєї нібито безкорисливості і свого лжеінтернаціоналізму, розвінчано. Трухлява стіна впала, здійнявши хмару куряви.
В основі ідеологічної боротьби тих років лежали, звичайно, не національні інтереси українців (радянська політична термінологія не знає навіть такого вислову або ж ототожнює його з націоналізмом). На перший план виразно проступали матеріальні інтереси нової російської бюрократії, яка зросла чисельно і потребувала теплих місць, належних їй “по праву” старшинства. Здобути ж ці місця можна було не інакше, як витіснивши євреїв. Це була ціла революція, але революція особлива, в ній велася боротьба верхів за владу над низами. Російський бюрократ, сп’янілий від сталінського тосту “за великий російський народ”, грубо штовхав єврейського бюрократа, мовлячи: посунься або йди геть! Єврейський бюрократ, хоч і зарозумівся за роки тривалого панування і, отже, трохи підупав на силі, не хотів, проте, ні посуватися, ні, тим більше, знімати “теплі валянки” і йти геть. Тоді гукнули націоналів, аби вони допомогли російському “братові” з ногами влізти в правлячу бричку. Звичайно, не даром, деякі місця дісталися й особливо спритним націоналам.
Боротьба з космополітизмом, а по суті з антипатріотизмом і зловживаннями євреїв, які стали набирати загрозливих розмірів, проникла в усі органи державного і партійного апарату, охоплювала все ширші сфери життя. Від євреїв, які себе скомпрометували, почали поступово розчищати органи держбезпеки, суду і прокуратури. З їхніх рук частково перебрали пресу й інші джерела масової інформації. Під різними приводами довелося усунути деяких запідозрених євреїв від керівництва особливо важливими ділянками господарства, науки, культури й літератури. Внаслідок цього стало можливим піддати гласності численні шахрайства євреїв, що довгий час замовчувалися і все їм минало. День при дні преса роками повідомляла про зловживання службовим становищем, про практику взаємного вихваляння й протегування, про крадіжки, спекуляції, комбінації нечуваних масштабів з іноземною валютою, про нелегальне існування з метою наживи приватних артілей і цілих підприємств. Це була якась вакханалія злочинів.
Численні факти створювали цілісну картину огидного морального обличчя скандально великої частини радянського єврейства. Злякавшись цієї убивчої картини і не без тиску внутрішніх і зовнішніх сіоністських сил, влада припинила цю безумовно корисну роботу. Щоб врятувати “лице” злочинців і відвернути від них увагу громадськості, сіоністські кола й досі кричать про переслідування й дискримінацію євреїв в СРСР.
Але повернімося до “стіни”, що ніби впала. Курява розвіялася. Що ж відкрилося здивованим очам? Стіну, справді, добре захитано, але її підфарбовано в національно-українські кольори і вона стоїть далі. Проілюструємо це на конкретному прикладі.
Протягом п’ятнадцяти післясталінських років, з 1954-го до 1969-го, на посту голови Президії Верховної Ради УРСР перебував зросійщений українець Д.С.Коротченко. Керівний склад апарату Президії, цього “колективного президента”, мав таку національну фізіономію.
Обидва помічники Коротченка — Юркевич і Кожема — євреї. Останній у цій ролі пробув протягом усіх 15 років. Юркевич, правда, через якийсь час змушений був залишити працю, бо при об’їздах з Коротченком сільських місцевостей, де доводилось іноді оглядати тваринницькі ферми, дуже часто затуляв собі хусточкою носа. На чолі юридичного та адмінгоспвідділів стояли також євреї — відповідно Бурчак і Лукашевич. Відділ нагород очолювала Нужненко, чоловік якої — єврей Шлефман. А заступник начальника секретаріату — Валетчик, дружина якого єврейка Гольдман. У секретаря Президії Зленка дружина також єврейського походження. Лише відділом постійних комісій керував українець Доленко, але і в його відділі було кілька замаскованих іудеїв. До всього того син Коротченка, Василь, одружений на єврейці.
Чи можна вважати апарат української Верховної Ради українським? Звичайно, ні. Українська тут лише вивіска. Аналогічне становище у величезному апараті Ради Міністрів і Держплану УРСР, у численних міністерських та інших відомчих канцеляріях. Лише в ЦК КПУ вдалося трохи потіснити євреїв, але їхні місця одразу ж окупували росіяни. І не просто росіяни, а, як правило, русифікатори і шовіністи. Коли декому з таких росіян П.Ю.Шелест, тодішній перший секретар ЦК, зауважив, що, працюючи на Україні, можна було б і розмовляти по-українському, вони з погордою відповіли: “А мы говорим на языке великого Ленина”. Шелест нагадав, що саме Ленін і вимагав від комуністів, які працюють на Україні, знати і розмовляти українською мовою, а не відтирати її на другий план. Тоді на нього посипалися доноси у Москву. Як бачимо, давній заклик Леніна “перелицьовуватись на український лад” — єдиний із його “заповітів”, якого свято дотримуються на Україні.
Незважаючи на свій бюрократичний, верхівковий характер, ця “кабінетна” революція має безумовно позитивне значення. По-перше, вона привела в апарат управління на Україні певний відсоток національного елементу. Досить сказати, що тоді як протягом 35 років першими секретарями ЦК КПУ були тільки (без єдиного винятку!) євреї або росіяни, то з 1953 р. на цей пост почали призначати українців. Першим таким секретарем-українцем виявився невдаха О.І.Кириченко. На деяких інших відповідальних посадах, на яких доти сиділи євреї, опинилися також українці. Правда, переважну більшість цих українців так само не можна було уявити собі представниками українського народу, як і замінених ними євреїв. Це годованці і ставленики не України, а російського шовінізму. Який, приміром, представник українського робітничого класу з колишнього інженера “Ленінської кузні” М.С.Синиці? Він був спочатку першим секретарем Київського міськкому партії. Після того,
