Москва Ординська. Книга друга - Володимир Броніславович Бєлінський

Не в’яжеться московська історична версія із звичайною людською логікою. Тим більше, що Едігей не мав (за московською історичною версією) ворогів серед московитів. Навпаки, московські князі врятували Едігея (разом із Тимуром) у битві на Кундурчі у 1391 році.

Куди не кинь — скрізь клин!

Послухаємо, як повівся щодо Москви Едігей у 1408 році. Дуже емоційно ті події описав М. М. Карамзін:

«Великий князь (Московський. — В. Б.), с намерением питать мятеж в Орде, дал в России (Московському улусі. — В. Б.) убежище сыновьям его (Тохтамыша. — В. Б.). Слабый хан молчал, а знаменитый Эдигей, сподвижник Тамерланов… Князь всемогущий в Улусах, находился в дружеских отношениях с Василием, давал ему ласковое имя сына и коварный совет воевать Литву… Сей хитрый старец, видя, что Государь Московский и Витовт никак не хотят отважиться на решительную войну между собою, предпринял наконец оружием смирить первого… Эдигей… шел вперед с великою поспешностью — и через несколько дней услышали в Москве, что полки Ханские стремятся прямо к ней. Сия весть поколебала твердость Великокняжеского Совета, Василий не дерзнул на битву в поле… уехал с супругою и с детьми в Кострому…» [18, т. V, с. 103–104].

За московською вигадкою, заради двох синів Тохтамиша — лютого свого ворога — Московський князь порушив дружбу з Едігеєм і віддав Московське князівство на повне винищення.

Як вам подобається московська версія подій?

Автору це нагадує звичайний людський маразм.

Та послухаємо М. М. Карамзіна далі:

«Чтобы татары не могли сделать примета к стенам Кремлевским, сей Князь (дядько Великого Московського князя, який очолив оборону Москви 1408 року. — В. Б.) велел зажечь вокруг посады. Несколько тысяч домов, где обитали мирные семейства трудолюбивых граждан, запылали в одно время… Зрелище было страшно: везде огненные реки и дым облаками, смятение, вопль, отчаяние. К довершению ужаса, многие злодеи грабили в домах, еще не объятых пламенем, и радовались общему бедствию… Декабря 1 пришел сам Эдигей с четырьмя Царевичами (з роду Чингісхана. — В. Б.) и многими князьями, стал в Коломенском… Между тем полки Татарские рассыпались по областям Великого Княжения (зверніть увагу — тільки Московського. — В. Б.), взяли Переславль Залесский, Ростов, Дмитров, Серпухов, Нижний Новгород, Горрдец, то есть сожгли их, пленив жителей, ограбив церкви и монастыри. Счастлив, кто мог спастись бегством! Не было ни малейшего сопротивления. Россияне (московиты. — В. Б.) казались стадом овец, терзаемых хищниками волками. Граждане земледельцы падали ниц пред варварами, ждали решения судьбы своей… Пленников связывали и вели, как псов, на; смычках, иногда один татарин гнал пред собою человек сорок» [18, том V, с. 104–105].

Навіщо автор надав такий розлогий опис руйнації Московського улусу 1408 року?

Треба зрозуміти: після 1408 року Московський улус, по суті, був геть зруйнований та винищений. І не важливо, чи хан Тохтамиш загинув у 1408 році, захищаючи Москву, чи раніше. Важливо те, що його сини Джелал–ад–дін і Керим–Берди залишились живі, при тому з досить потужним військом, яке відійшло на захід, у бік Смоленська. Саме за ними посилав Едігей 30–тисячне військове угруповання, аби наздогнати та знищити.

Звернімо увагу: перед походом на Москву 1408 року Едігей спочатку позбавив рід Тохтамиша Булгарського улусу.

«Из рассказа Шильтбергера явствует, что Эдигей, прежде чем посадить нового хана… “вступил в Булгарию…” против Джалал–ад–дина, провозглашенного ханом в Булгаре 1407 г., по низложении Шадыбека сторонниками Джалал–ад–дина» [14, с. 183–184].

Едігей постійно обрізав мусульманські володіння роду хана Тохтамиша, намагаючись обмежити його вплив на ті улуси. Йшла жорстока боротьба за владу. І Едігей постійно старався завести її у міжрелігійну площину. Це розумів свого часу хан Тохтамиш, розуміли і його сини після смерті батька. Ось чому після важкої руйнації Московської землі, Тохтамишевичі перенесли боротьбу за царську владу на південь. Хоча Московський улус залишався їхнім постійним прихистком.

Сини Тохтамиша, залишившись мусульманського віросповідування, вибили із рук Едігея його головну релігійну карту.

Тому коли звернемось до історії Золотої Орди, то побачимо, що з 1410 до 1420 року, на престолі держави сиділи переважно сини Тохтамиша. Хоча, звичайно, Едігей, цей злий геній Орди, постійно намагався їх усунути. Але це йому вдавалось робити важче і важче. І якби не ворожнеча між братами, вплив Едігея на події міг припинитися ще до його смерті (1419 рік).

Як зазначають російські історичні джерела уже в 1410–1411 роках хан Джалал–ад–дін — старший син Тохтамиша — захопив Крим і весь південь Золотої Орди. Послухаємо:

«Со своей стороны Витовт помог Джалал–ад–дину захватить Крым… Войско Джалал–ад–дина… в 1410 г. заняло Крым и побережье Черного моря, изгнав из Солхата наместника хана Булата» [14, с. 186].

Цього ж хана Булата, ставленика Едігея, син Тохтамиша знищив під містом Азаком (Таною) на початку 1411 року. Цього разу кримські роди: ширинів, аргинів, баринів, кіпчаків і джалаїрів стали на підтримку хана свого роду.

Емір Едігей тут же висунув на престол Золотої Орди нового Чингісида — хана Тимура сина Тимур–Кутлука, який помер у 1400 році. Але цей жест Едігея не допоміг йому, бо син Тимур–Кутлука не захотів прислуговувати інтриганові, через що між ними виникли суперечки. Навіть дійшло до війни.

«Раздоры, начавшиеся между Тимуром и Эдигеем были на руку сыновьям Тохтамыша, они спешили использовать благоприятную обстановку, собрали своих стронников, в том же 814 (1411–1412) году выступили против Тимур–хана “из стран русских”, неожиданно напали и разгромили орду Тимур–хана; большинство кочевого населения (улусу Тимур–хана. — В. Б.) перешло на сторону Тохтамышевичей, третий раз провозгласивших Джалал–ад–дина ханом» [14, с. 187].

Просимо звернути увагу, що і цього разу Тохтамишовичі прийшли із «стран русских», тобто з Московського улусу. Не дивуймося такому перекладові московитами арабських та перських істориків. Вони де тільки могли, там приписували собі те ім’я. Треба завжди це мати на увазі.

Після Джалал–ад–діна на престолі Золотої Орди сиділи його рідні брати: Керим–Берди, Кепек–хан, Жаббар–Берди.

Треба розуміти, що цей відтинок часу Золотої Орди у російській історичній літературі майже повністю відсутній, а те, що наведено, в значній мірі перебрехано. Недаремно вигадали Куликовську битву, спалення Москви у 1382 році, князя Василя І та замовчали захоплення Москви у 1392 році, московського князя Тохтамиша тощо.

Професор М. Г. Сафаргалієв у часи хрущовської відлиги зумів написати:

«В истории Золотой Орды второе десятилетие XV в. имеет много пробелов. В русских летописях отсутствуют какие–либо данные, относящиеся к этим годам; нет их