Москва Ординська. Книга друга - Володимир Броніславович Бєлінський

Треба також згадати, що переважно рід Мангитів згодом створив Ногайську Орду. Отже, до самостійності та виособлення із Золотої Орди, мангити тяглися ще з часів хана Ногая, внука Мовала (у російській історії — Мауці).

Як же повівся хан Тохтамиш із нащадками роду Беркечара і Буре? У російській так званій історичній науці на це питання прямої відповіді не існує. Тому і нам на неї доведеться зачекати. Тільки там, де йтиме мова про Тохтамиша та його «пригоди» після поразки 1395 року на Кавказі, московити дозволять ‘собі трохи відкритись. Але правда доходитиме до нас не від московських істориків, а зі світових джерел.

Раз збрехавши про Тохтамиша, Московія і надалі дотримувалася тієї ж лінії.

Розповімо про останню битву хана Тохтамиша з Тимуром, яка відбулася на Кавказі 1395 року. Звичайно, Тимур із своїм оточенням аналізували битви з Тохтамишем і розуміли, що у них немає ніякої надії перемогти хана Золотої Орди, наносячи удари через Хорезм, як у 1388 році, чи зі Сходу, як вчинили у 1391 році. Там їх не підтримувало місцеве населення, яке вороже ставилося до Тимура та його армії, перебуваючи в тилу війська. Згадаймо, навіть Едігей наказав своїм одноплемінникам відійти зі шляху Тимура у 1391, аби не бути пограбованими та «розпорошенными».

Але на Кавказі такої підтримки Золота Орда не мала. Ще з 1262 року держави онуків Чингісхана — Берке і Хулагу ворогували між собою, бо Хулагу–хан стратив трьох родичів Берке–хана (маймо на увазі, що двоюдрідні брати у Золотій Орді вважалися рідними). Тому тюркські роди Хулагуїдів, за певних обставин, могли підтримати Тимура та його армію, бо на той час їхня держава розпалась.

1395 року емір Тимур вирішив завдати ще один удар по Золотій Орді з боку Кавказу.

Послухаємо, що з приводу цієї битви на річці Тереку 1395 року нам розповідає Ібн–Арабшах:

«О роздоре, возникшем в войске Тохтамыша во время сражения. Когда оба строя противостояли друг другу и обе рати вступили в бой, то из войска Тохтамыша выступил один из эмиров правого крыла войска, имевший злобу на одного из эмиров, и потребовал выдачи его, прося у него, Тохтамыша, разрешения убить его. Он, Тохтамыш, сказал ему: “Да, твое желание будет уважено и твоя просьба будет улажена, но ты видишь, что случилось, так оставь нас в покое, пока мы не управимся и не добьемся того, чего желаем…”, но он ответил: “Нет (мне он нужен) сейчас, а коли нельзя, то нет тебе (от меня) ни послушания, ни повиновения”. Хан долго убеждал Актау, “этот эмир (не послушался) и двинулся с громадной толпой; за ним последовали все изменники и отступники, да и все его племя, которому имя Актау…” Вследствие этого расстроилось войсько Тохтамышево и стрелы желания его не попадали в то место, в которое они пускались» [15, с. 465–466].

Причиною поразки хана Тохтамиша на річці Терек у 1395 році стала чергова зрада племені,«которому имя Актау».

Казахський сучасний історик Калібек Даніяров, який чудово розбирається у родах та підродах казахського народу, дав вичерпну відповідь на це питання:

«Род Мангыт состоит из нескольких крупных подродов Барлас, Актау, Едисан, Ембайлык, Буржак, Едшикол. В настоящее время в состав рода Ногай входят только подроды Едисан и Ембойлык. Барласы… еще в 1223 году были переданы Шаготаю (Чаготаю. — В. Б.), а подрод Актау растворился среди других народов: казахов, крымских татар и др. Здесь Ибн Арабшах переносит на весь род Мангыт название подрода Актау» [28, с. 172].

І цього разу Золоту Орду зрадив рід Мангитів — один із тих родів, який раніше входив до ілів хана Берке і хана Ногая (Бувала). Навіки запам’ятали Мангити та їхні поводирі образи від ханів Батия і Сартака (1254 рік, переселення на східний берег Каспію) та від Тохти (1300 рік, ліквідація улусу Ногая і його вбивство).

Не забуваймо, що Мангити входили і до ілів перших московських улусів роду хана Петра Ординського, так званого московського князя.

Все в історії взаємопов’язане, все має пояснення.

У 1395 році емір Тамерлан, маючи за собою перемогу над Тохтамишем на річці Терек, діяв абсолютно по–іншому, ніж у 1391 році. Цього разу він поводився, як справжній переможець. Переслідуючи противника, Тимур вогнем і мечем пройшовся по землі Золотої Орди. Битва на річці Терек між військовими потугами Тохтамиша і Тимура тривала три доби. У кожної із сторін загинуло не менше 50% від початкової кількості. Тобто із 200–тисячної армії у Тимура залишилося не більше 100 тисяч активних вершників. Розділивши залишки свого війська на частини, Тимур одну частину відправив на південь, аби пограбувати Азак, Тамань і Крим. А з другою частиною війська вирушив на північ і, переслідуючи одного із полководців Тохтамиша — Бек–Ярика, дійшов до Єльця. Звичайно, у Золотій Орді Єлець носив суто тюркське ім’я — Карасу, як усі міста та улуси держави.

А далі сталося наступне диво. Ось як про нього написав професор М. Г. Сафаргалієв:

«До Москвы Тимур не дошел. Простояв в пределах Рязанского княжества 15 дней “и ту пусто вся сотворишу”, 26 августа он ушел обратно» [14, с. 168].

Московські історіографи царських часів вчинок Тимура «объясняют… влиянием зловещего сна, виденного им перед походом на Москву» [14, с. 168].

Особливо мальовничо відхід війська Тамерлана описав М. М. Карамзін. Послухаємо:

«Наступала дождливая осень, с людьми, обыкшими кочевать в местах плодоносных и теплых, благоразумно ли было идти далее к Северу, чтобы встретить зиму со всеми ее жестокостями? И путь к Москве надлежало еще открыть битвою с войском довольно многочисленным…»[18, том V, с. 81–82].

Що ж насправді сталося, чому Москва і Мохші у 1395 році не зазнали удару від Тимура?

Московські вигадки за серйозні докази, звичайно, сприймати не можна. Не міг же Тимур злякатись якогось сну чи осінніх дощів. Нісенітниця. Це розуміли і російські історики, чому й вдавалися до різних вигадок.

Справа була ось у чому: Тимурові нагадали, що саме хани (князі) Московського і Мохшинського улусів зрадили Тохтамиша в битві 1391 року на річці Кундурчі та врятували Тимура від цілковитого розгрому. І хоча Тохтамиш наступного року (1392) знищив обох великих князів — Булата (Бек Булата) і Хаджа Медіна та десятки їхніх родичів, але добивати ті роди Тимурові не личить.

І хан Тохтамиш, певно, зі своїми новими туменами уже чекав Тимура на річці Ока. Треба