Що таке антична філософія? - П'єр Адо

зобразити його на полотні в піні, художник не зміг цього зробити і у гніві жбурнув у свою картину губку, якою витирав пензлі; як виявилося, на картині залишився слід від фарби, схожий на піну коня. Так само і скептики: сподіваючись досягнути спокою, вони намагаються розв’язати шляхом судження суперечність між тим, що нам здається, та концепціями розуму і, ніяк не досягаючи цього, утримуються від суджень. На щастя, спокій приходить з утриманням від судження, як тінь — із тілом[433].

Так само як Апелію вдається досягнути досконалості в мистецтві, відмовляючись від мистецтва, скептику вдається створити витвір філософського мистецтва, тобто досягнути миру душі, шляхом відмови від філософії, що розуміється як філософський дискурс.

Насправді, для ліквідації філософського дискурсу потрібен все-таки філософський дискурс. Ми знаємо цей філософський скептичний дискурс завдяки Сексту Емпірику — лікарю, який писав наприкінці II століття після Різдва Христового і котрий дає нам цінні відомості про історію скептичного руху. Скептики розглядали Пірона як взірець скептичного способу життя. Однак, технічна аргументація скептичного філософського дискурсу, здається, сформульована значно пізніше, можливо лише в І столітті до Різдва Христового: Енезідем перераховує десять типів аргументів, що виправдовують утримання від будь-якого судження[434]. Вони ґрунтуються на розбіжностях та суперечностях в чуттєвих сприйняттях та у віруваннях: розбіжностях звичаїв та релігійних практик; розбіжностях реакцій на рідкісні феномени чи, навпаки, на регулярні феномени; розбіжностях сприйняттів органами чуття у тварин і людей, відповідно до обставин і внутрішніх схильностей індивідів, або ж залежно від до того, вважають речі великими чи малими за розміром, дивляться на них зблизька чи здалека, під тим чи іншим кутом бачення; змішуванні та зв’язку усіх речей з усіма речами, що унеможливлює їх сприйняття в чистому вигляді; ілюзії почуттів. Інший скептик, Агріппа[435], який жив пізніше, ніж Енезідем, пропонував п’ять інших аргументів на противагу догматичним логікам: філософи суперечать один одному; щоб довести щось, необхідно дійти до нескінченності, або ж потрапити в хибне коло чи постулювати безпідставно засади, які неможливо довести; зрештою, все відносно, всі речі передбачають одна одну, а отже неможливо їх пізнати як в сукупності, так і в деталях.

Цей філософський дискурс веде до époché, тобто до утримання від приставання до позиції догматичних філософських дискурсів включно із самим скептичним дискурсом, який, наче проносне, виходить разом з тим, вихід чого він провокує[436]. А.-Ж. Вольке небезпідставно зближує цю настанову з настановою Вітґентштайна, який наприкінці «Логіко-філософського трактату» відкидає як драбину, що стала непотрібною, тези «Трактату» та протиставляє філософію як ліки, філософії як патології[437]. Що ж залишається після такого знищення філософського дискурсу філософським дискурсом? Лише спосіб життя. Одне лише життя[438] — повсякденне, яким живуть усі люди і яке буде правилом життя скептика: використовувати лише, як і люди, непосвячені в філософію, його природні ресурси, його сенси та розуміння, призвичаюватися до звичаїв, законів, інституцій своєї країни; слідувати своїм схильностям та природним тенденціям: їсти, коли хочеш їсти, пити, коли хочеш пити. Наївне повернення до простоти? Можливо, але повернення філософа, який аж ніяк не є наївним. Будучи переконаним, що неможливо знати, чи є певна річ або подія кращою, ніж інші, скептик буде перебувати в мирі душі, який забезпечує утримання від ціннісних суджень про речі, — це зменшить його болі та страждання, якщо вони з ним трапляться, даючи змогу уникнути додавання до болю чи ударів долі дошкульної ідеї, що йдеться про якесь зло. Щодо кожної речі він обмежиться описом своїх відчуттів, чи того, що йому здається, нічого не додаючи з приводу того, чим є речі чи чого вони варті; він задовольниться описом чуттєвих репрезентацій, які є його репрезентаціями та висловлюванням щодо стану почуттів, не додаючи своєї думки[439]. Втім, як і епікурейці та стоїки, скептик також використовуватиме короткі вражаючі формули[440], аби щомиті поновити свій вибір життя, наприклад: «це не більше, ніж інше», «можливо», «все є невизначеним», «все вислизає від розуміння», «кожному аргументові можна протиставити такий самий аргумент», «я утримуюсь від судження». Таким чином, спосіб життя скептика також вимагає від нього вправ думки та волі. Це вибір життя, заснований на знищенні філософського дискурсу.

VIII

ФІЛОСОФСЬКІ ШКОЛИ ДОБИ ІМПЕРІЇ

Загальна характеристика

Нові школи

Ми бачили, що упродовж елліністичного періоду та на початку римського завоювання філософські шкільні інституції були сконцентровані головним чином в Афінах. Однак, усі вони, за винятком школи епікурейців, здається, зникли наприкінці існування Римської республіки та на початку доби Імперії. Їхнє зникнення було наслідком дуже складної сукупності історичних чинників, серед яких руйнування Афін Суллою (87 рік до Різдва Христового) є, можливо, не найголовнішим. Так, ми знаємо, що починаючи з І століття до Різдва Христового філософські школи відкриваються в численних містах Римської імперії, зокрема, в Азії і особливо в Александрії та Римі[441]. Результатом цього стає глибока трансформація методів навчання філософії. Як і раніше, існують лише чотири великі школи, якщо брати цього разу поняття школи в сенсі спрямування вчення — платонізм, аристотелізм, стоїцизм та епікуреїзм, а також два ще складніші феномени, такі як скептики та кініки. Втім, починаючи з III та IV століття, стоїцизм, епікуреїзм та скептицизм поступово майже повністю зникають, звільняючи місце тому, що назвуть неоплатонізмом, який у певному сенсі є поєднанням аристотелізму та платонізму. Така тенденція почала проявлятися вже з початку І століття у платонівській Академії за Антіоха з Аскалона[442], проте вона остаточно утвердилась лише у III столітті після Різдва Христового у Порфирія, а згодом у післяплотиновому неоплатонізмі[443].

Викладання філософських учень більше не здійснюється винятково у шкільних інституціях, які зберігають зв’язок неперервної спадкоємності з їх засновниками. В кожному великому місті існують заклади, в яких можна вивчати платонізм, аристотелізм, стоїцизм чи епікурейство. Ми спостерігаємо завершення процесу, перші ознаки якого проявляються наприкінці елліністичної доби: навчання філософії стає публічною послугою[444]. Це почалося в Афінах II століття до Різдва Христового, коли офіційний заклад афінської ефебії[445] включив у програму свого навчання лекції філософів, що запрошувались, можливо, в якості представників однієї з чотирьох великих філософських сект[446]. За ці надані громаді послуги місто, ймовірно, платило своїм філософам. Як би там не