Що таке антична філософія? - П'єр Адо

Таке бачення використовують для того, щоб постійно бачити речі у процесі їх перетворення:

Знайди умоглядну путь до того, як усе навзаєм перетворюється; тримайся її і ненастанно вправляйся у цьому: ніщо так не виробить великодушности.

Пізнаючи кожен предмет, помишляй про його розпад і перетворення — немовби він вже зараз гнив і розсипався; і про те, що кожному вроджено померти[405].

Таким чином, це бачення загальної метаморфози веде до роздумів про смерть, завжди неминучу, але її відтепер прийматимуть як основоположний закон всесвітнього порядку. Оскільки, зрештою, фізика як духовна вправа веде філософа до прийняття з любов’ю подій, бажаних іманентному космосові Розуму[406].

Втім, потрібно не лише приймати події тоді, коли вони стаються, до них потрібно готуватися. Одна з найзнаменитіших духовних практик стоїків полягала у «вправлянні наперед» (premeditatio) у «неприємностях», тобто у вправі, що готує до випробувань[407]. Йшлося про те, щоб уявляти собі наперед труднощі, удари долі, страждання та смерть. Філон Александрійський говорив з цього приводу:

Вони не згинаються перед ударами долі, оскільки прораховують наперед її напади, адже поміж речей, що трапляються поза бажанням, навіть найгірші полегшуються передбаченням, бо думка більше не наражається на несподіване в подіях і приглушує сприйняття, так, ніби йдеться про давні і звичні речі[408].

Насправді, ця вправа була складнішою, ніж дає зрозуміти такий опис. Практикуючи її, філософ не просто хоче пом’якшити зіткнення з реальністю, скоріше, він прагне, проникаючись основоположними принципами стоїцизму, відновити в самому собі спокій та мир душі. Не потрібно боятися мислити наперед про події, які інші люди розглядатимуть як нещасні, потрібно навіть часто думати про них, передусім щоб сказати собі, що майбутні нещастя не є нещастями, оскільки вони ще не присутні, а особливо, що такі події як хвороба, бідність та смерть, які сприймаються іншими людьми як зло, не є злом, оскільки не залежать від нас та не належать порядкові моралі. Думка про неминучу смерть також радикальним чином трансформує спосіб дії, спонукаючи усвідомити нескінченну цінність кожної миті: Потрібно звершувати кожну дію життя так, ніби вона є останньою[409].

Практикуючи вправу передбачення нещасть та смерті, зовсім непомітно переходять від практичної фізики до практичної етики. Згадане передбачення, насправді, тісно пов’язане з дією, яку практикує філософ-стоїк. Діючи, він передбачає перешкоди, і ніщо не трапляється всупереч його очікуванням. Його моральний намір залишається незмінним, навіть якщо виникають перешкоди[410].

Як ми щойно побачили, для практики філософії, межі між її частинами умовні. Вправи з визначення є водночас логічними та фізичними, думка про смерть чи вправа на передбачення труднощів — одночасно фізичною та етичною. Змішуючи, таким чином, частини філософії, стоїки, можливо, хотіли відповісти Аристону з Хіоса, стоїку першого покоління, який вилучив фізичну та логічну частину з філософії, залишивши одну лише етику[411]. На їхній погляд, Аристон мав рацію, розглядаючи філософію як практику, але логічна та фізична частина філософії не були суто теорійними, вони також відповідали життєвій філософії. Філософія була для них єдиним актом, який потрібно було практикувати щомиті, з невпинно відновлюваною увагою (prosoché) до себе самого. Фундаментальна настанова стоїків полягала в цій безперервній увазі, що є постійною напругою, свідомістю, пильністю кожної миті. Завдяки цій увазі філософ невпинно залишається цілком свідомим не лише того, що він робить, але й того, про що він мислить (це і є життєва логіка), чим він є, тобто свого місця в космосі (це і є життєва фізика). Така самосвідомість — це, передусім, моральна свідомість, яка намагається щомиті здійснювати очищення та виправлення наміру, вона пильнує, щоб не прийняти жодного іншого мотиву дії, окрім волі робити добро. Але ця самосвідомість не просто моральна свідомість, а також свідомість космічна та раціональна: людина уважна постійно живе у присутності всесвітнього Розуму, іманентного космосові, дивлячись на усі речі з погляду цього Розуму та радісно приймаючи його волю.

Цій практиці філософії, водночас єдиному та складному вправлянню в мудрості, стоїки протиставляють філософський теорійний дискурс, що складається з положень і містить, окремі складники — логіку, фізику та етику. Йдеться про те, що якщо ми хочемо навчати філософії та пропонувати практику філософії, потрібно все-таки вдаватися до дискурсу, тобто викладати фізичну, логічну та етичну теорії як певну послідовність положень. Однак, коли йдеться про вправляння в мудрості, тобто про життя по-філософськи, все те, що висловлювалось окремо в навчанні, повинно відтепер переживатись і практикуватись нероздільно[412].

І справді, для стоїків у природі (та фізиці), в людській спільноті (та етиці) і в індивідуальній думці (та логіці) діє один і той самий розум. Відтак, єдиний акт філософа, що вправляється в мудрості, збігається з єдиним актом всесвітнього Розуму, присутнього в усіх речах та у злагоді з самим собою.

Аристотелізм

Аристотеліки[413] елліністичної доби є головним чином ученими. Один лише Теофраст, перший наступник Аристотеля, здається, був, так само як і його вчитель, водночас тим, хто споглядав та організовував дослідження, зокрема, в галузі природної історії. Надалі школа, очевидно, спеціалізувалася на енциклопедичних дослідженнях, переважно в галузі історичної та літературної ерудиції: біографіці, етнології, характерології, в усіх фізичних дослідженнях, розробці логіки та риторичних вправ; на жаль, від цієї надзвичайної праці до нас дійшли лише скромні фрагменти. Астроном Аристарх із Самоса[414] (III століття до Різдва Христового) висуває гіпотезу, що Сонце та зорі є нерухомими і що планети та Земля обертаються довкола Сонця, при цьому кожна обертається довкола своєї осі. У Стратона з Лампсака, який проповідував матеріалістичну фізику, зустрічаємо також певні спроби експериментальної фізики, а саме стосовно порожнечі. Нам залишилось надто мало свідчень про етику стримування пристрастей, яку проповідували аристотеліки цієї доби, і про їхні настанови щодо поведінки у житті[415].

Платонівська Академія

Коли десь усередині III століття до Різдва Христового керівником школи стає Аркесілай, у платонівській Академії відбувається своєрідне повернення до сократичного вибору життя[416]. Філософський дискурс знову стає переважно критичним, запитувальним та апоретичним. З цієї причини, зокрема, Аркесілай нічого не написав. Метод