Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя: Науково-методичний посібник для суддів - Тетяна Іванівна Фулей

працівників прокуратури у кримінальному провадженні, як підтримання державного обвинувачення у суді та здійснення нагляду за законністю досудового слідства (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine), заява № 54825/00, п. 116, ECHR 2005-II (витяги); «Салов проти України» (Salov v. Ukraine), заява № 65518/01, п. 58, від 6 вересня 2005 року; «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, п. 63, від 30 березня 2004 року; рішення у справах «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), п. 69; «Коваль проти України» (Koval v. Ukraine), заява № 65550/01, п. 95, від 19 жовтня 2006 року; а також доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у пунктах 55-59 вище та відповідні дослідження Комітету ООН проти катувань у пункті 75 рішення). Оскільки визнавальні показання часто є одним з основних доказів у кримінальному провадженні, не можна виключати, що працівники прокуратури не зацікавлені у проведенні всебічного розслідування, яке потенційно могло звести нанівець достовірність таких доказів.

177. Оскарження відмов працівників прокуратури провести розслідування, як у порядку окремої процедури, передбаченої статтею 2361 Кримінально-процесуального кодексу України[120], так і в ході судового розгляду прийнятності доказів не призводять до необхідного покращення розслідування прокуратури. Судді судів першої інстанції рідко давали незалежну оцінку достовірності доказів, отриманих, як стверджувалося, із застосуванням примусу, якщо прокуратурою подібні твердження відхилялись.

178. Ця справа разом з подібними до неї попередніми справами проти України, в яких Суд констатував порушення статті 3 Конвенції в процесуальному аспекті, також свідчить, що, незважаючи на загальну законодавчу заборону катування та нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження в Україні, на практиці представники державних органів, відповідальні за таке жорстоке поводження, зазвичай уникають покарання (див., зокрема, вищезазначене рішення у справі «Тесленко проти України» (Teslenko v. Ukraine), п. 116). Відсутність у цьому відношенні будь-яких цілеспрямованих зусиль з боку державних органів підтримує обстановку практично повної безкарності за такі дії.

179. Про системний характер цих проблем також свідчать доповіді та дослідження у сфері дотримання прав людини в Україні, заснованими на інформації, отриманій як від національних органів, так і від різних національних та міжнародних організацій (див. пункти 55-60, 63, 64, 74-79 рішення). Більше того, з огляду на останні доповіді та, зокрема, на інформацію Комітету міністрів стосовно виконання рішень Суду, які стосуються питань, що розглядаються (див. пункти 71-72 рішення), вбачається, що наразі ці проблеми залишаються нерозв'язаними.

180. Відповідно Суд констатує, що ситуація у цій справі повинна бути визнана такою, що є результатом проблем системного характеру на національному рівні, що з огляду на основоположні цінності демократичного суспільства, яких вони стосуються, вимагають швидкого запровадження всебічних та комплексних заходів.

181. У цій справі завданням Суду не є визначення загальних або конкретних заходів, що мають бути вжиті Україною для виконання рішення. Саме Комітетові міністрів відповідно до статті 46 Конвенції належить вирішити питання щодо того, які практичні заходи можуть вимагатися від держави-відповідача для виконання рішення (див., для порівняння та зіставлення, рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Абуєва та інші проти Росії» (Abuyeva та Others v. Russia), заява № 27065/05, пп. 240-243).

182. Тим не менш, Суд вважає за необхідне наголосити на тому, що Україна має терміново реформувати правову систему, щоб забезпечити викорінення практики катування осіб, які тримаються під вартою, та забезпечити проведення ефективного розслідування відповідно до статті 3 Конвенції у кожній конкретній справі, в якій заявляється небезпідставна скарга на жорстоке поводження, та ефективне виправлення на національному рівні будь-яких недоліків такого розслідування. При цьому державні органи України повинні належним чином врахувати це рішення, відповідні практику Суду та рекомендації, резолюції та рішення Комітету міністрів.

Варто наголосити на зв'язку принципу поваги до людської гідності з процесуальними гарантіями, що мають бути забезпечені на досудовій стадії розслідування, недотримання яких спричинило визнання порушення права на життя і права, яке забороняє нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження відповідно до статей 2 і 3 Конвенції[121]. До них належать неадекватність заходів щодо збору доказів[122]; відсутність медичного обстеження після прибуття до місць тримання під вартою[123]; непризначення і затримки в призначенні судово-медичних експертиз[124], а також те, що такі експертизи не є комплексними[125]; проведення розслідування, що не відповідає критеріям незалежності й оперативності[126]; неможливість для родичів померлої особи брати участь у розслідуванні[127]; відсутність процедури незалежного розгляду скарг на дії слідчих і прокурорів[128].

Безумовно, в новому КПК повазі до людської гідності приділена належна увага. Однак не можна не зауважити, що право на повагу до гідності й заборона катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання гарантується ст. 28 Конституції України та численними міжнародними договорами, чинними для України, що діяли і до набрання чинності