Україна та Росія. Як брати горщики побили - Денис Володимирович Журавльов

Водночас і цар, мало не втративши козацьку Україну остаточно 1668 року, перейшов до дещо більш зваженої політики стосовно козацької автономії — в основі цієї політики, як уважає Віктор Горобець, лежав курс на нормалізацію відносин з лівобережними гетьманами і намагання поставити під свій контроль правобережного гетьмана — Петра Дорошенка, уникаючи великих прямих військових зіткнень з Річчю Посполитою та османами. Обережний Самойлович, не схильний до зайвого ризику й авантюр, виявився надійним і певною мірою прогнозованим партнером Москви у втіленні цієї політики.

Проте якою ж була політика самого лівобережного гетьмана? Чи варто зарахувати його до категорії «рабів, підніжків, грязі Москви» (Т. Шевченко скоріш за все мав на увазі Брюховецького, хоча і до героя цього розділу особливого пієтету не відчував — погодьтесь, «дурний Самойлович» із цитованого нами вірша про Дорошенка — то не надто поважний епітет)? Чи подібно до деяких новітніх біографів гетьмана, заявити, що «участь у повстанні [Брюховецького, 1668 рік. — Д. Ж.] посіяла у свідомості Івана Самойловича ідею визволення України від московського протекторату, і він проніс її через усе своє життя, усіма силами й помислами прагнув здійснити соборне об'єднання українських земель у сильну й незалежну козацьку державу під гетьманською владою»? Спробуймо навести основні факти з гетьманування Івана Самойловича, пов'язані з його «московською орієнтацією», аби дати читачеві змогу робити власні висновки.

Першими політичними кроками нового гетьмана стало зміцнення свого становища за допомогою кадрових чисток — так само д іяли попередники Самойловича і діятимуть його наступники. Стратегічно важливі посади генеральних старшин, полковників обійняли люди, близькі до гетьмана (саме в цей час значну роль починають відігравати старшинські клани Забіл, Горленків, Полуботків, Солонин, Дуніних-Борковських, Кочубеївта ін.). Водночас Самойлович доволі успішно намагається усунути від політичних справ таких одіозних осіб, як Карпо Мокрієвич, Симеон Адамович — украй безпринципних і підступних «підніжків» у жупанах і рясах, а отже, потенційно нелояльних і щодо того, кого вони допомогли привести до влади. Безсумнівно, Самойловича слід уважати «сильним лідером», який часто йшов усупереч волі старшини, намагаючись водночас підтримувати низький рівень солідарності в її середовищі («хотів усіх у нас пересварити» — як сказано у віршику про «поповича — гетьмана» невідомого автора, котрий нерідко приписують І. Мазепі). Втілювати таку політику гетьманові вдавалось дуже довго (принаймні як для вкрай неспокійних часів Руїни). Свої плюси й мінуси мала і стійка «московська протекція» — спираючись на неї, можна було спробувати відвоювати Правобережжя (це намагався зробити ще Брюховецький), але будь — який серйозний вибух незадоволення козаків цією «московською протекцією» міг призвести до повторення тієї самої ситуації, за якої Самойлович прийшов до влади — тільки вже тепер з ним самим у ролі жертви старшинської змови (власне, так воно і сталося). Ну, а донощиків (платних та добровільних) на Лівобережжі часів Брюховецького, Многогрішного та Самойловича, які згодом, зовсім не бракувало…

Будучи непоганим «господарником», Самойлович чимало уваги приділяв економічному розвитку свого відносно небагатого регіону — Лівобережної України, котра під кінець його гетьманування стала виглядати значно потужнішою в економічному плані, хоч і зазнала великих утрат у сфері адміністративної автономії. Якщо коротко — Самойлович вів соціально — економічну політику, дуже схожу на ту, якої згодом дотримуватиметься Іван Мазепа (див. його біографію). Схожість виявляється в усьому — кадровій політиці (щоправда, у Самойловича, на відміну від Мазепи, були аж троє синів — полковників, котрі мали стати опорою батька — гетьмана, а старший, Семен, — і можливим спадкоємцем булави), соціальній галузі, активному будівництві церков і меценатстві (хоча дещо скупуватий Самойлович, який до того ж володів таки дещо скромнішими багатствами, займався цим у менших масштабах, аніж його блискучий наступник). Ця зважена політика мала і свої ґанджі — будь — які натяки на запровадження самовладного правління викликали глухе невдоволення в середовищі старшини, котра вже відпрацювала технологію усунення небажаних для себе гетьманів за московської допомоги — причому, за іронією долі, зробила це за найактивнішої участі самого Самойловича 1672 року. В Білокам'яній натомість пильно стежили за поведінкою українського гетьмана, завжди пам'ятаючи про халепу 1668 року.

Основним напрямом зовнішньої політики Самойловича протягом тривалого часу (майже до кінця гетьманування) залишалися спроби приєднати Правобережжя, де в боротьбі з численними суперниками знемагав Петро Дорошенко. Лівобережному гетьманові та московським дипломатам удалося перетягнути на свій бік старшину більшості правобережних полків і частину генеральної старшини Дорошенка.

І ось; здавалося, в січні 1674 року настав слушний час для втручання — війська Самойловича і Г. Ромодановського дістали царський наказ про перехід Дніпра, хоча Дорошенко вагався, не даючи згоди на передачу клейнодів Самойловичу (погодитися на те, щоб у «московській протекції» було два гетьмани, він не хотів — резонно зауважуючи: «я його не люблю, а він мене не любить, — і почнеться у нас в Україні діятися таке ж, як діється в Польщі, де два гетьмани вічно між собою сваряться»). Проте сили були нерівні — Канів, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянка, Мошни здалися Самойловичу, і тільки столиця Дорошенка, могутній Чигирин, тримався. Проте впадає в око обережність і Самойловича, і його російського партнера Ромодановського — цар підібрав дуже відповідну пару для реалізації своїх далекосяжних задумів. Обоє чудово пам'ятали про те, наскільки небезпечним може бути загнаний у глухий кут Дорошенко, який почав стягувати під Чигирин свої останні війська і спішно слав гінців до турків по підмогу. Чим-чим, а наявністю занадто наступального духу царська армія цього часу не відзначалася — її полководці нарешті збагнули, що для великих перемог потрібні не лише гарні однострої та чимала кількість полків «нового строю» реформованої Олексієм Михайловичем армії. Сама система військового командування в царській армії добряче обмежувала ініціативу воєвод — після Смоленська 1634 року, Конотопа 1658 року та Чуднова 1660 року той-таки Ромодановський аж ніяк не хотів розділити долю воєвод Шеїна, Пожарського та Шереметєва, воліючи скоріше відверто упустити шанс здобути гучну перемогу, ніж потрапити в ситуацію, що загрожувала поразкою. «Беречь крепко царевых людей» закликав своїх воєвод і сам самодержець — звісно, не тому, що йому було їх шкода (ресурси Московської держави дозволяли витрачати шалену кількість вояків у боях та внаслідок поганого харчування й забезпечення), а саме через страх перед