Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко

Досвід передових країн Заходу свідчив, що науково-технічні досягнення, вкупі із запровадженням вказаних принципів індустріалізму в організацію виробництва та збуту, дозволяли в рази підвищити продуктивність праці. Це, як здавалося багатьом, давало підстави вважати, що утопію («щасливі всі») можна побудувати. Але для якнайшвидшого будівництва нового суспільства вказані принципи індустріалізму потрібно перенести на гуманітарну сферу, національні відносини, регулювання поведінки людей та формування їх мислення. Якщо говорити вживаною сьогодні термінологією, то можна висловитися так: більшовики мали вигляд партії неминуче переможного індустріалізму, котра всі його (індустріалізму) переваги збиралася використати на благо суспільства.

Основною соціальною групою, на яку спиралися більшовики, був індустріальний пролетаріат, який на власному досвіді постійно переконувався не лише в реальних виробничих перевагах запроваджуваного у великому промисловому виробництві кодексу цивілізації Другої хвилі, а й потерпав від нерівномірного розподілу матеріальних благ, що було одним із неминучих наслідків бурхливого індустріального розвитку. Більшовицькі керманичі були найбільш послідовними адептами такого кодексу і, зокрема, централізації. В. Ленін 1913 р. зауважував: «Централізована велика держава є величезним історичним кроком вперед від середньовічної роздробленості до майбутньої соціалістичної єдності всього світу, й інакше, як через таку державу (нерозривно зв'язану з капіталізмом), нема і бути не може шляху до соціалізму».

Наведені приклади пропаганди модернізаційної суті майбутнього комунізму приваблювали багатьох українських інтелектуалів, які добре розуміли об'єктивну неминучість індустріальних перетворень. При цьому залишалася поза увагою ціна таких перетворень. Відсутність подібної «широти» поглядів у програмових засадах і агітаційних гаслах українських партій спонукала частину української інтелігенції лояльніше ставитися до мальованих більшовиками перспектив. Принагідно зауважимо, що українські прихильники комунізму вважали (і, що важливо, переконували в цьому своїх опонентів), що національне питання в період комуністичного будівництва буде справедливо вирішене само собою, оскільки буде знищене будь-яке гноблення, у тому числі й національне.

Під цим кутом зору слід оцінювати рядки з допису Павла Попова, члена тієї групи українських соціал-демократів, які одразу після Жовтневого перевороту перейшли на бік більшовиків, а в липні 1918 р. стали співзасновниками Комуністичної партії (більшовиків) України. Повернувшись у жовтні 1919 р. із контрольованих Українською Народною Республікою (УНР) територій, він повідомляв партійне керівництво: «Вчителі, кооператори, артисти, студенти — усі потягнулися в Кам'янець (тимчасовий центр УНР, нині — Кам'янець-Подільський. — Лет.). У Києві більшість із них працювала в радянських установах. І тепер, потрапивши в установи укр. республіки, вони просто задихаються в тій мертвій, болотній атмосфері, яка панує там. І найбільш відверті ненависники більшовиків вимушені зізнаватися, що працювати з ними набагато краще, ніж з ким то не було б іншим». У датованій 1926 р. статті на цю тему П. Попов висловився більш чітко: «Навіть будучи нам ворожою по суті, вона (за текстом — „петлюрівська інтелігенція“. — Авт.) не могла не визнати широчінь задумів нашого будівництва, не могла не віддати належне сміливості й послідовності наших заходів».

Пропагована масштабність поставлених завдань та універсальність комуністичної ідеології, за якої радянські республіки виглядали своєрідними першопрохідцями прогресивних змін, які згодом обов'язково повторить за ними пролетаріат інших держав, зіграли важливу роль в опануванні більшовиками України. Особливе значення мало вирішення на інституційному рівні національного питання, адже у випадку дій, протилежних задекларованим, значною частиною суспільства ці дії розцінювалися як «помилки місцевих органів» і авторитет більшовицьких верхів та комуністичної ідеології суттєво не знижувався. Характеризуючи більшовицьку ідеологію, всесвітньо відомий американський політолог Самуель Гантінгтон зазначив: «Слов'янофіли та прихильники вестернізації дискутували, чи може Росія відрізнятися від Заходу і при цьому не бути у порівнянні з ним відсталою. Комунізм блискуче розв'язав цю проблему: Росія зовсім відмінна від Заходу і засадничо протистоїть йому, тому що набагато випередила його. Вона вела перед у пролетарській революції, яка врешті-решт мала охопити цілий світ. Росія втілила собою зовсім не відстале азійське минуле, а прогресивне радянське майбутнє. По суті, революція дала змогу Росії стрибком випередити Захід, відділяючись від нього не тому, що „ви інакші, а ми ніколи не будемо такі, як ви“, як наполягали слов'янофіли, а тому, що „ми інакші, а ви врешті-решт станете такими, як ми“, як говорилося в комуністичному Інтернаціоналі». Відзначена Гантінгтоном ідеологема найширше застосувалася при вирішенні національного питання.

Жорстка централізація vs «соціалістичний принцип визволення народів»: національне питання у стратегії й тактиці більшовиків до 1917 р.

Розвиток капіталізму, перехід до індустріалізму зумовлював і тенденцію до пробудження національного життя, яка поширювалася дедалі серед більшої кількості людей. Однією з основних передумов запровадження кодексу цивілізації Другої хвилі була ліквідація неписьменності та втягування широких народних мас у загальні перетворення. Нагальним ставало завдання масовізації освіти й культури. Якщо раніше для селянина було зовсім необов'язковим уміння читати й писати, бо сільськогосподарську роботу він міг виконати і без цього, то в добу переходу до індустріального суспільства це вміння стає обов'язковим. А рідна мова і національна школа ставали найбільш ефективним засобом отримання таких конче потрібних знань. При цьому викристалізовувалися неактуальні раніше відмінності між різними етносами/народами. Ці потреби не усвідомлювала чи вперто ігнорувала владна верхівка Російської імперії, яка всіляко протистояла змінам у національно-культурній політиці. Не поспішали відстоювати права гноблених націй і російські марксисти, оскільки реалізація таких прав насправді суперечила їх баченню майбутнього. Як цілком слушно зазначав перший офіційний історик КП(б)У Мойсей Равич-Черкаський, «говорити про національне питання серед марксистів вважалося ознакою поганого тону, „вузьким“, „дрібнобуржуазним“ і порушувати такі питання вважалося негожим». Однак більшовицьке керівництво усвідомлювало основні закономірності «розвитку капіталізму».

Реальні потреби індустріалізму неминуче виносили на порядок денний національне питання та зумовлювали піднесення національно-визвольного руху. Більшовицький вождь це добре розумів. Тому він «тримав руку на пульсі», щоб у випадку розвитку такого насправді небажаного національно-визвольного руху використати його у своїх цілях. Ленін так визначив вплив народжуваного індустріалізму на національне питання: «Капіталізм, що розвивається, знає дві історичні тенденції в національному питанні. Перша: пробудження національного життя і національних рухів, боротьба проти всякого національного гніту, створення національних держав. Друга: розвиток і частішання всіляких відносин між націями, ламання національних перегородок, створення інтернаціональної єдності капіталу, економічного життя взагалі, політики, науки тощо. Обидві тенденції є світовим законом капіталізму. Перша переважає на початку його розвитку, друга характеризує зрілий капіталізм, який іде до свого перетворення в соціалістичне суспільство». Саме розвитку другої тенденції і потрібно було всіляко сприяти, адже вона, за Леніним, «становить один із найбільших рушіїв, що перетворюють капіталізм на соціалізм».

Ігнорувати національно-визвольний рух більшовики не могли. Втім, це не означало, що