Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко
На вже згаданій квітневій 1917 р. конференції РСДРП(б) П'ятаков зазначав: «Українські соціал-демократи розуміють цю формулу так, що вони можуть вести яку завгодно національну лінію. Партія пролетаріату, яка не може ставити жодного питання інакше, як у міжнародному масштабі, має дати директиви, як поводитися в кожному окремому випадку. Тут, у Петрограді, говорити, звичайно, легко, а коли нас починають питати — що ви вирішили стосовно України, — доводиться відповідати, що ми стоїмо за українську автономію. Програмного пункту з цього питання у нас немає».
Конференція теж не внесла достатньої ясності у питання про державний устрій. Чіткої відповіді на зауваження представника Грузії Філіп Махарадзе про те, що «добре проголошувати загальні гасла, але спочатку варто було б подумати про те, як їх втілювати в життя», делегати не отримали. Натомість, звертаючись до прикладу з Польщею, В. Ленін роздратовано відповів її представникові Феліксу Дзержинському, який був супротивником права на самовизначення: «Люди не хочуть розуміти, що для посилення інтернаціоналізму не потрібно повторювати тих самих слів, а потрібно в Росії наполягати на свободі відокремлення пригноблених націй, а в Польщі підкреслювати свободу об'єднання».
Київські більшовики відповідним чином і діяли: по можливості національного питання намагалися не торкатися, а при нагоді агітували за «свободу об'єднання». Небажання пропагувати потребу надання Україні національних та політичних прав уже згаданий П'ятаков обґрунтовував суто економічними чинниками. На початку червня 1917 р. на загальних зборах київської організації більшовиків він наголошував: «Ми підтримуємо українців у їхніх протестах проти всяких циркулярних заборон уряду, як-то заборона українського військового з'їзду. Але взагалі українців підтримувати нам не випадає, бо пролетаріатові рух цей не вигідний. Росія без української цукрової промисловості не може існувати, те саме можна сказати про вугілля, хліб (чорноземна смуга)» (курсив наш. — Авт.). Підкреслимо: цей відвертий виступ проти українського руху мав суто економічне забарвлення, але це був захист економічних інтересів Росії, а не України. Це цілком логічно, оскільки, як зазначав 1918 р. В. Шахрай, в Україні (як серед українців, так і серед більшовиків) було єдине бачення щодо того, що більшовики — це російська партія, а серед українців більшовиків немає.
Таким чином, причиною слабкої популярності більшовиків в Україні стала й та обставина, що вони сприймалась хоч і як дружня, але російська, а не українська партія. До цього слід додати, що єдиного центру РСДРП(б) в Україні на той час не існувало, що було наслідком як невизначеності питання про кордони, так і нігілістичного ставлення до українського руху розташованих переважно у зрусифікованих містах більшовицьких організацій України. Завдяки ж деклараціям у національному питанні, на які ми вже звернули увагу, більшовики, кажучи сучасною мовою, мали найменший анти-рейтинг серед інших загальноросійських партій.
На відміну від лівобережних організацій РСДРП(б) в Україні, київські більшовики (див. вклейку, рис. І) поступово усвідомлювали постійно зростаючу силу національно-визвольного руху і змушені були з ним рахуватися. Важливою спонукою до більш тісних взаємин з українськими партіями стала спільна боротьба з Тимчасовим урядом та есеро-меншовицьким впливом у місцевих органах влади. Приміром, незважаючи на цитований вище виступ Г. П'ятакова, наприкінці якого він заявив, що український національно-визвольний рух спрямований «проти соціальної революції» та на підтримку такої позиції значною частиною київського комітету РСДРП(б), публічна позиція київських більшовиків щодо рішень II Всеукраїнського військового з'їзду була іншою. 22 (9) червня 1917 р. на об'єднаному засіданні робітничих та солдатських рад Києва більшовики запропонували резолюцію, у якій говорилося: «Ми, зі свого боку, підтримуємо вимогу широкої обласної автономії України та вважаємо необхідною якнайшвидшу відміну нагляду зверху та відміну обов'язкової державної мови». Мало того, промова представника більшовиків М. Зарніцина виглядала ще більш проукраїнською: «Мы поддерживаем выдвигаемое украинцами захватное право на время революции». Коли стало зрозумілим, що більшістю голосів буде ухвалена резолюція із засудженням рішень II Всеукраїнського військового з'їзду, то більшовики разом із представниками української фракції ради солдатських депутатів, українськими есерами та українськими есдеками покинули це зібрання. За спогадами одного з тогочасних керівників Київської організації більшовиків Михайла Майорова, позиція більшовиків «знайшла співчуття в українських угрупованнях, вони вважали нас за друзів і підтримували наші принципи як правильні в боротьбі з Тимчасовим урядом».
Важко сказати, чи правильно розуміли київських більшовиків українські соціал-демократи та й національні сили взагалі. Мало того, ретельний аналіз джерел бази підводить до висновку, що в період між поваленням самодержавства та Жовтневим переворотом навіть самі більшовики не могли визначити, а отже, і зрозуміти власну тактику в національному питанні. Як зауважував В. Шахрай, «ми не спромоглися за весь час революції зайняти принципіальну, позитивну позицію відносно українського національного руху, а задовольнялися „применением к местности“, котре ніякого „применения“ не давало». Реально більшовиків з українським силами (до того ж переважно в Києві) поєднувала лише боротьба з Тимчасовим урядом. Таке співробітництво посилилося після відомих подій, які дістали назву «липневої реакції» 1917 р., що стали наслідком відставки частини Тимчасового уряду на чолі з його головою Г. Львовим та спроб більшовиків захопити владу в Петрограді.
Що ж до ставлення київських більшовиків до національного питання, то воно, як зауважував один із керівників київських більшовиків І. Кулик, ставилося «абстрактно, без застосування теоретичних положень у повсякденній практиці та орієнтації у виявах українського національного руху». Причому, за словами В. Шахрая, «ся абстракція була в головах партійних робітників на Вкраїні, що навіть не знали свого власного програму, що не шкодило їм вживати в політичній боротьбі сю „абстрактну формулу“» (право націй на самовизначення. — Авт.). Втім, вказана «абстрактна формула» вживалася у боротьбі не усіма і не завжди. Так, приміром, П'ятаков і надалі не погоджувався з основним більшовицьким гаслом у національному питанні. На початку липня відбулася чергова загальноміська конференція більшовиків, де він цілком резонно зауважував: «Кажучи пригнобленим національностям: ви маєте право відокремитися, але ми вам не рекомендуємо, ми ставимо себе в дурне становище».
З посиленням кризи в управлінні Росією шляхи більшовиків і провідних загальноросійських партій дедалі більше розходилися. Тому більшовики намагалися з максимальною вигодою для себе використовувати ті чи інші ситуативні союзи. Зокрема, у Києві вони дедалі більше рішень були змушені узгоджувати з українським партіями. Співробітництво більшовиків з УСДРП лише посилилося після обрання у вересні 1917 р.
