Євреї на Україні - Матвій Михайлович Шестопал

рівності з іншими народами і свободи від гендлярства. Нові суспільні відносини, що народжувалися в ході революції і соціалістичного будівництва, вимагали й від євреїв рішуче порвати зі старим і ганебним минулим. Але сталося непередбачене. Саме в радянській владі євреї знайшли для себе таку організацію суспільства, яка забезпечувала їм ідеальні можливості для нечуваного гендлярства у прямому і переносному розумінні цього слова.

Щодо гендлярства у буквальному його значенні, то умови непу і післявоєнної розрухи, дезорганізації народного господарства і відсутності належного контролю з боку органів молодої тоді ще влади давали простір для процвітання суспільного паразитизму не тільки серед євреїв. Знаменитий Остап Бендер — типовий представник радянського “люфтменша” (людини повітря), тобто пройдисвіта і шахрая, який процвітав у житті і якому, завдяки талантові Ільфа і Петрова, “пощастило” й у літературі. Якщо автори надали особі Остапа деяких рис навіть привабливості, то в житті це були злочинці, класово чужі елементи, як тоді говорили, тобто люди, що не підходили за нашим законодавством під категорію трудящих. Таких людей, як відомо, позбавляли виборчих прав. За даними енциклопедії, у 20-х роках серед євреїв був “неимоверно большой процент лишенцев”. Зокрема “в УССР на виборах 1926/27 евреев-лишенцев было 211.326 человек, или 30 % всего еврейского самодеятельного населення”.339 З членами сімей кількість таких паразитуючих елементів перевищувала мільйон душ. Слова Подолинського, що більше мільйона українських євреїв “тільки тим і живуть, що з нас кров ссуть”, підтвердила радянська статистика.

Але головну проблему становили, звичайно, не “люфтменші”. Суцільним нещастям для молодої радянської влади була так звана єврейська “еліта”, що вважала себе творцем революції, для перемоги якої принесла нібито найбільше жертв і тому тепер, у порядку своєрідної компенсації, вимагачів особливого становища в суспільстві.

Завоювавши рівноправність, справжню, а не на папері, євреї, вживаючи вислів Івана Франка, зуміли ту рівноправність обернути так, що витягали з неї для себе далеко більше користі, ніж інші.

Насамперед вони з максимальною вигодою для себе скористалися зі свого становища гнобленої колись народності (хто, кого і як саме гнобив, ми вже бачили), а також з участі частини єврейських робітників та інтелігенції в революції. Швидко зорієнтувавшись в обстановці, цілі косяки раніше нікому невідомих євреїв раптом стали “старими більшовиками”, “учасниками барикадних боїв”, “героями і жертвами революції”, “підпільниками”, “політкаторжанами” і т. п. На цій “підставі” вони опинилися при владі як у центрі, так і, особливо, на місцях.

Чимало євреїв, які входили до так званого керівного ядра партії (Зінов’єв, Троцький, Володарський та ін.), довгі роки жили в бездіяльності за кордоном і в Росію повернулися тільки після Лютневої революції. Г.Зінов’єв одразу ж став головою Петроградської Ради і головою Виконкому Комінтерну (був на цьому архівідповідальному посту з 1919 по 1926 р.). Л.Троцький очолив збройні сили республіки. Багато говорить сам факт, що 32-річний єврей Свердлов був призначений першим президентом першої Країни Рад — РРФСР.

Крім них, можна назвати безліч інших євреїв. Гусєв С.І. (Драбкін) став секретарем Петроградського Військово-Революційного Комітету, потім начальником Політуправління республіки і секретарем ЦКК РКП(б). М.С.Урицький — головою Петроградської чека, Анцелович Н.М. - головою Петроградської ради профспілок, а потім головою ЦК Спілки лісових робітників. Бєлєнький Г.Я. очолював провідний Краснопресненський райком партії Москви, Берман Я.О. став головою Московського ревтрибуналу, Бобровська Ц.С. (Зеліксон) посіла пост секретаря Московського окружкому партії. Боград Я.Ю. влаштувався членом ЦВК Рад Сибіру, Богуславський М.С. очолював Малий Раднарком РРФСР, Бумажний був членом Уральського бюро ЦК РКП(б), а потім секретарем Брянського губкому партії. Бреслав Б.А. був одночасно на чолі губернського комітету партії і головою міської Ради у Вітебську. Колишній голова Бунду Вайнштейн А.І. стає членом президії ЦВК і заступником голови РИК Білорусії. Так можна перебрати весь алфавіт. “С первых дней победы Советской власти в Минске, — свідчить енциклопедія, — бундисты занимают ответственные посты в местном Совете и в правительстве Белоруссии”.340 Це саме енциклопедія могла б сказати не тільки про Білорусію.

З України в центр потяглися сотні євреїв-літераторів, журналістів, художників, композиторів, осідаючи там у редакціях газет і журналів, у творчих спілках і мистецьких організаціях. Вони множилися діленням, як мікроорганізми (Фрідлянд Михайло Юхимович, він же публіцист “Правды” Михайло Кольцов, і його брат Фрідлянд Борис Юхимович, він же художник “Правды” Борис Єфімов), зливалися в одне ціле, як одесити єврей Ільф і росіянин Петров, і т. п.

Мимоволі згадуються слова Костомарова, сказані ним про євреїв ще на початку 60-х років минулого століття:

“Что, если наше цивилизованное общество после многотрудной борьбы со своими недостатками и страстями, кидаясь то в ту, то в другую сторону, доходя почти до отчаяния и потеряв веру в свою нравственнуто мощь, обратится к этому некогда отверженному народу и призовет его, как некогда наши предки варягов, устроить у себя наряд?”341

На околицях імперії, де точилася запекла боротьба за національну незалежність, прошарок членів більшовицької партії з числа не росіян був особливо тонкий. На Україні він був зовсім нікчемний. Ще в 1922 р. кількість українців у КП(б)У ледве сягала 23 відсотків,342 та й то за рахунок головним чином перелицьованих євреїв та зрусифікованих українців, привезених з російських губерній. Потреба в кадрах відчувалася досить гостро. Євреї негайно ж заповнили цей вакуум.

Центральна влада свідомо йшла на цю підміну українців євреями, заспокоюючи себе тим, що робить “інтернаціональну” справу. А в той час бути євреєм означало автоматично бути марксистом й інтернаціоналістом. З властивими євреям самовпевненістю і зарозумілістю кожний поводився так, ніби він якщо не прямий нащадок Маркса, то принаймні довірена його особа.

В очах росіянина, якому незнайоме почуття національного гноблення, а тим більше в очах космополітствуючого єврея, який не претендує ні на яке окреме національне існування і тому позбавлений таких понять, як батьківщина, рідна земля, кожний націонал здавався націоналістом, тобто ворогом радвлади. Цим зумовлена була жорстока і безчесна боротьба з так званим “націоналізмом”, що її свідомо і несвідомо розпалювали на Україні євреї і росіяни.

Політичними трофеями цієї боротьби, кажучи словами Енгельса, були “доходные и теплые местечки”.343

У перші роки радянської влади уряд України очолював румунський єврей, близький приятель Троцького, Хр. Раковський. Секретарями ЦК КП(б)У були С.Гопнер, її полюбовник прибалтійський німець Е.Квірінг, Л.Каганович, М.Хатаєвич. Членами ЦК обиралися: Ш.Грузман, Дробніс, Зісман, Акімов (А.Ровнер), Л.Тарський, М.Рухімович, Фарбман (Рафаїл), І.Шварц, Я.Яковлєв (Епштейн) та ін. В Комінтерні Україну “представляла” та сама Серафима Гопнер. Секретарями райкомів, окружкомів і губкомів партії, а також головами Рад були, як правило, також євреї.

Посівши командні пости в партійному і радянському апараті, євреї дуже легко заволоділи органами чека або ДПУ, суду і