Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко

З виділеними в цитаті твердженнями не могло погодитися керівництво УСРР. У Києві таке «злиття» на той час вбачалося політично недоцільним кроком. Врешті, у схвалюваних до того часу резолюціях, як і в уже згаданій статті 4 Конституції УСРР, йшлося про потребу створення «міжнародної соціалістичної радянської республіки», а не розширення «російської».

Позиція керівництва УСРР щодо відносин із РСФРР була чітко зафіксована у резолюції пленуму ЦК КП(б)У від 27 травня. Її текст не можна відшукати у численних збірниках документів, немає його і в об'ємному виданні резолюцій і рішень з'їздів, конференцій і пленумів ЦК КПУ, де мали б бути розміщені всі такі документи. Щоправда, у цьому збірнику згадується, що пленум ЦК КП(б)У від 27 травня «розглянув питання про відносини РСФРР і УСРР», але через невідповідність ухваленої з цього приводу резолюції ідеологічному курсу 1960—1980-х рр. вона не була опублікована. Аналіз цього документа дає змогу визначити особливості «українського погляду» на перспективи розвитку відносин України з Росією та державного статусу УСРР. Наводимо це рішення без купюр:

«1. Формальна самостійність УСРР має ще залишитися.

2. Діям деяких занадто старанних агентів РСФРР /особливо військових і продовольчих/, що не зважають на національні особливості Українського селянства, потрібно покласти край найрішучішим чином.

3. Та необхідна централізація, рішення про яку ухвалено постановою Політбюро ЦК КПУ за пропозицією ЦК РКП, має здійснюватися відкрито, у вигляді формальних постанов повноважних органів РСФРР та УСРР /ЦВК/. Зокрема, питання про централізацію військового командування, залізничної справи, Раднаргоспу та фінансів потрібно вирішити саме таким чином.

4. Безпосереднє розпорядження на місцях, минаючи Центр.[альні] Устан.[ови] Українських Республік (ймовірно, малось на увазі „Української Республіки“. — Авт.) безумовно неприпустиме.

5. Означені рішення довести до відома ЦК РКП, для чого делегувати до Москви т. Раковського, якому одночасно доручається провести перемовини про форми об'єднання обох республік».

Резолюція пленуму свідчить про те, що в керівництві КП(б)У до прагнення центру «злити» Україну поставилися критично. Українські керманичі не заперечували потреби тісного об'єднання, але категорично наполягали на тому, що єдиним розпорядником в Україні мають бути саме центральні органи влади УСРР. Це прямо суперечило намірам Кремля.

Після згаданого інтерв'ю Л. Каменева газеті «Правда» за намірами якомога швидше ліквідувати українську державність закріпилася назва «курс Каменева» або «каменєвський курс», з яким керівництво УСРР не погоджувалося. В. Затонський, який у той час намагався залагодити галицькі справи, у датованій 31 травня 1919 р. телефонограмі з Проскурова (нині — місто Хмельницький) відзначив ще один чинник, що мав спонукати до хоча б тимчасової відмови від курсу на «злиття»: «Тепер великою перепоною в роботі є поспішність москвичів, що квапляться приєднати Україну. Галичани-українці бажають об'єднуватися з нами, але з підозрою ставляться до русифікації, особливо коли читають „Правду“, московські „Известия“ і особливо останні номера „Боротьби“». І далі питав: «Чи справді взято каменєвський курс, яке ставлення нині до боротьбистів?»

Цю телефонограму негайно було передано Раковському, який на той час у Москві за дорученням пленуму ЦК КП(б)У вів перемовини про об'єднання. У Кремлі тоді вже були змушені рахуватися із доволі категоричною позицією КП(б)У, тому вирішили не форсувати оформлення «злиття». Це було враховано у відповіді X. Раковського: «Заяви Каменева, передані в інтерв'ю, не є думкою ні української, ні російської радянської влади». Здавалося б, перемогла точка зору Києва. Виглядало так, що Кремль визнав потребу створення міжнародної, а не розширення російської «федерації» радянських соціалістичних республік. Це знайшло відображення у публічному акті, що підсумував стан відносин між УСРР та РСФРР — об'єднавчій резолюції Всеросійського ЦВК від 1 червня 1919 р.

У цьому документі, за яким в історіографії помилково закріпилося значення «договору про об'єднання», йшла мова про наміри створити «воєнний союз всіх згаданих радянських соціалістичних республік», який «повинен бути першою відповіддю на наступ спільних ворогів». Відзначалося: «Тому, стоячи цілком на ґрунті визнання незалежності, свободи і самовизначення трудящих мас України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму [...]», Всеросійський ЦВК «визнає необхідним провести тісне об'єднання: 1) військової організації і військового командування, 2) рад народного господарства, 3) залізничного управління і господарства, 4) фінансів і 5) комісаріатів праці Совітських Соціалістичних Республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму з тим, щоб керівництво вказаними галузями народного життя було зосереджено в руках єдиних колегій. Об'єднання повинно бути проведено шляхом погодження з центральними виконавчими комітетами і совітами народних комісарів всіх зазначених совітських республік» (курсив наш. — Авт.). Виділені слова зайвий раз вказують на те, що таке об'єднання вбачалося як майбутній крок, а сама ця постанова була декларацією про наміри, яка підтверджувала і узагальнювала подібні декларації України та інших радянських республік.

5 червня вже в Києві X. Раковський дав інтерв'ю кореспонденту газети «Красная Армия» (Київського військового округу), у якому відзначив: «Центральний виконавчий комітет у Москві у відповідь на постанову Центрального виконавчого комітету України від 17 травня (так у тексті, насправді — 19 травня. — Авт.) вирішив ужити заходів до об'єднання тих комісаріатів, які обслуговують оборону Совітських Республік: військовий комісаріат, Рада народного господарства, комісаріати фінансів, шляхів сполучення і праці. З цією метою Російським Центральним виконавчим комітетом була обрана спеціальна комісія, куди входять товариші: Каменєв, Курський, Троцький, Красін, Сталін, Чичерін, Риков та Крестинський. [...] В основі усіх цих об'єднань лежить два принципи: з одного боку, визнання незалежності та свободи, а також самостійності (мовою оригіналу — „самостоятельности“. — Авт.) України, Латвії, Литви, Білорусії і Криму, а з іншого боку — єдність революційного фронту [...]. На найближчому своєму засіданні Центральний виконавчий комітет України обере зі свого боку комісію, котра разом із комісіями інших Центральних виконавчих комітетів совітських республік знайде форму такого об'єднання». Зазначимо, що задекларовані в цьому інтерв'ю принципи майбутнього об'єднання цілковито узгоджувалися із рішенням пленуму ЦК КП(б)У від 27 травня.

14 червня на засіданні ВУЦВК першим пунктом порядку денного була доповідь X. Раковського про об'єднання радянських республік. Боротьбисти запропонували свій проект резолюції, у якому, зокрема, йшлося про те, що формою такого об'єднання «є всесвітня федерація радянських республік», а не російська. Ця пропозиція була відхилена 26 голосами проти 15. «Проти» проекту боротьбистів голосували лише більшовики, представники інших партій були «за», але в них в усіх разом взятих була меншість голосів.

Про результат засідання X. Раковський відзвітував 15 червня Калініну та Леніну таким повідомленням: «Учора Український ЦВК приєднався до ухваленої Російським ЦВКом резолюції 1 червня про об'єднання. Уесери (так означені боротьбисти. — Авт.), ліві есери меншості та ліві незалежники підтримали резолюцію уесерів, що не відрізнялася принципово від нашої,