Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю» - Геннадій Єфіменко

та політичної «самостийности», поширення в прокомуністичному сегменті українського суспільства ідеї існуванні реально окремішньої УСРР, до якого додалося бажання центру створити міцний «військовий кулак» для зміцнення своєї влади та експансію у Європу, — спричинило активацію ідеї «злиття». Її імпульс ішов із більшовицького центру. 8 квітня 1919 р. ЦК РКП(б) ухвалив постанову про необхідність єдності дій України та Росії як директиву для ЦК КП(б)У. У цьому документі йшлося насамперед про військову царину, транспорт та органи постачання. Ленін особисто наполіг на ухваленні та прискоренні передачі цієї директиви до України: «Пропоную зібрати підписи членів Політбюро ЦК і затвердити ці директиви Українській комуністичній партії та її ЦК для України. Дуже терміново».

Важливою спонукою до активації ідеї «злиття» стали продовольчі труднощі в Росії. 13 квітня на засіданні ЦК РКП(б) В. Ленін наголосив на тому, що «необхідно звернути особливу увагу на Україну, де немає ніякого продовольчого апарату». У Кремлі вважали за неможливе провести в достатній кількості реквізицію хліба в Україні без наявності такого апарату, який був би продовженням і частиною російського. Було ухвалено «персонально із ЦК» з метою заготівлі продовольства відправити в Україну члена політбюро ЦК РКП(б) Л. Каменева з почтом. 23 квітня 1919 р. Каменєв уже доповідав на засіданні ВУЦВК. Саме він став головним централізатором у складі політбюро ЦК РКП(б) у цей період.

23 квітня політбюро ЦК РКП(б) знову звернулося до «українського питання». Пункт другий порядку денного зазначений у протоколі лаконічно: «Україна». Нова ухвала вже не містила будь-якої можливості по-різному її тлумачити: «Запропонувати ЦК КПУ поставити на своє обговорення питання про те, коли і в якій формі може бути здійснено злиття України з Радянською Росією». Злиття остаточно було визнане нагальним завданням. Постало питання про методи його виконання.

Одну з головних спонук до такого злиття Ленін вбачав у необхідності жорсткої військової єдності. 24 квітня вождь писав Ефраїму Склянському, заступнику Л. Троцького в Реввійськраді РСФРР: «Т. Склянський! Це, до речі, якраз до того, що вчора вирішено. Треба спішно, негайно: 1) скласти текст директиви від ЦК до всіх „націоналів“ про єдність (злиття) військову». Завдання було швидко виконане. Уже 4 травня пленум ЦК РКП(б) схвалив «проект тов. Троцького про єдине командування над арміями як Росії, так і дружніх республік як директиву ЦК для усіх Цека Естляндії, Латвії, Литви і Білорусії і України та ін.». Щоправда, потім у підручники з історії, в тому числі й сучасні, цей документ, що став основою для подальших об'єднавчих рішень і який був підготовлений головою Реввійськради РСФРР Л. Троцьким, увійшов як такий, автором якого є В. Ленін.

Питання централізації було нагальним. Але навіть за стрімкого прямування до злиття, Кремль не забував, що публічна ініціатива мала виходити з України. У радянському порядку саме українська сторона першою задекларувала потребу «спільності боротьби та єдності керівництва» у боротьбі зі спільними ворогами. Щоб продемонструвати суспільну підтримку об'єднавчої ініціативи, 19 травня 1919 р. ВУЦВК разом із «Київською радою робітничих депутатів, повітовим з'їздом селянських депутатів і представниками Київських професійних спілок та фабрично-заводських комітетів» ухвалив постанову «Про об'єднання військових сил радянських республік». У ній, зокрема, проголошувалося: «Усі матеріальні засоби... мають бути зосереджені навколо спільного для всіх республік центру». В основу цього рішення було покладено згадану вище, розроблену Троцьким директиву. Тобто насправді це була ініціатива Кремля, а не української сторони.

Промовистим штрихом, що характеризує реалії ухвалення у Києві цієї об'єднавчої декларації, є той факт, що того ж таки 19 травня, як це зазначено у відповідному компартійному протоколі, перед засіданням ВУЦВК відбулася «нарада членів Центрального комітету РКП з членами Центрального комітету КПУ і деякими відповідальними працівниками», на якій, власне, і ухвалювалося виконання ініційованих центром «об'єднавчих» завдань. У нараді взяли участь два (з п'яти наявних на той час) члени політбюро ЦК РКП(б) — Л. Троцький та Л. Каменєв, а також заступник голови ВРНГ РСФРР Георгій Ломов. Таке представництво яскраво свідчить про важливу роль України у планах Кремля. Враховуючи централізм РКП(б), можна впевнено стверджувати, що мова йшла про необхідність виконувати директиву Кремля, затверджену пленумом ЦК РП(б) від 4 травня. Така теза підтверджується змістом ухваленої постанови. Ті рядки резолюції, у яких ішлося про рішення «погодитися з постановою ЦК РКП про ліквідацію українського фронту і безпосереднє підпорядкування військових округів Реввійськраді Республіки» та про потребу «провести через ЦВК рад України сьогодні ж директивну резолюцію про єдність фронту та єдність військової боротьби», виразно підтверджують нашу тезу про те, що згадана резолюція ЦВК рад України була ухвалена за наказом Кремля.

Той факт, що українські владні органи затвердили «об'єднавчу» директиву Кремля лише в присутності членів політбюро ЦК РКП(б), свідчить про її, скажімо так, недостатню популярність в УСРР. До того ж ЦК КП(б)У таки запропонував деякі доповнення до директиви Кремля, у яких ішлося про потребу формального збереження національної специфіки військових сил. Мова йде, зокрема, про такі рядки: «2. Усі військові частини, що формуються на території України, формуються як українська армія з відповідною назвою частин. [...] 4. Головнокомандування має відповідно (після остаточного затвердження рішення про „єдність“. — Авт.) змінити свою назву, щоб вийшло приблизно таке: „Головнокомандування всіма збройними силами радянських республік“. Довести про цю постанову через тт. Троцького та Каменева до відома ЦК РКП з проханням вжити заходів /стосується п. 2 та 4/».

Ці пропозиції, що вже справді були ініціативою українських керманичів і втілення яких могло б свідчити про намір надати майбутньому об'єднанню форми «радянської» (а не «російської») федерації, були проігноровані Кремлем. На відміну від позиції керівництва УСРР, яке, приміром, навіть у об'єднавчій декларації від 19 травня 1919 р. наголошувало на потребі об'єднання збройної боротьби «в усіх існуючих совітських республіках» та необхідності зосередження усіх матеріальних засобів «навколо спільного для всіх республік центру», у центрі таке об'єднання бачили як входження України до складу РСФРР.

Яскравим віддзеркаленням позиції Кремля стало інтерв'ю Л. Каменева газеті «Правда», яке він дав після повернення з України. У ньому Камєнев наголосив: «Мова йде не про створення української армії, а про те, щоб залучити всі українські партизанські загони в єдину Червону армію. Взагалі, потрібно злити Україну з Росією. Потрібно негайно приступити до об'єднання основних галузей управління та господарства. Це питання про повне злиття вже поставлено і вже вжиті заходи до практичного його вирішення (виділення у тексті в оригіналі, курсивом — наше. — Лет.). [...] Крим, як і Україна, має увійти до складу