Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Та – більше від того. Бо хтось тоді може й пригадати, що батьківщиною політичного тероризму в світі – була саме Росія XX ст. Та можуть і пригадати убивства С. Петлюри, Є. Коновальця, Л. Троцкого, Л. Ребета, С. Бандери, – чи ж це не міжнародний тероризм у його чистому вигляді? А до того – пригадати й те, що тероризм «червоних бригад», палестинських терористів та всіх інших – був цілком вихований в СССР у другій половині XX ст.

Отже, навіть на порядок збільшена аґресивність імперії – не вичерпує її єство; до імперіалізму має бути добре пропагандове прикриття – маска імперії. А тому й усе попереднє могло бути рисами нової маски, але не її стрижнем: слабувате та ненадійне. Потрібно чогось більшого, загального. В минулому зіткненні колишніх союзників – німецького і російського імперіалізмів у Другій світовій, – перевага була на боці російського. Не виключено, що й з отієї простої причини, що ідея з‘єднання пролетарів усіх країн є привабливішою, ніж ідея універсального панування нордичної раси. Та й пролетарем може стати кожний, на відміну від нордичного арійця. Мати маску бодай у чомусь привабливу (або ж принаймні не відштовхуючу) – значно, істотно вигідніше ніж страхаючу.

Попередимо заздалегідь, що такої маски Четверта Імперія поки не має, вона тільки формується через нові гарячкові пошуки на смітнику історії, але те, що є поки – великих надій не полишає. Можна думати, що з тих, які були досі – найоптимальнішою маскою була маска покійного СССР. З нею, принаймні, вдалося вчинити максимальну кількість дотихчасових імперських політичних афер.

Але, зробимо короткий огляд духовного життя імперії.

* * *

Минуле XX ст. значною мірою пройшло під знаком протистояння отих двох близнюків – «фашізма» і «антіфашізма»; тобто – звичайного «коммунізма». Як воно тепер? – ще не так само, але… Залишився при силі комунізм, має кілька партій (тепер це модно), має потужну фракцію в Думє. Має й власні капіталістичні підприємства. Але, виринув і його братчик.

Після «розпаду СССР» Росія пішла-поїхала оновлюватись; не лише й не стільки фізично, як духовно. Там оприлюднили (не боїмось повторень), для загальної науки та вперше по знаменному 1917 – своєрідний шедевр російської поліційної думки – «Протоколи Сіонскіх Мудрєцов». Хоч історія цієї фальшивки доволі добре відома в усіх підробицях. А до того, кажуть, що то був плагіат з французького памфлета, пародії на жидофобську літературу початку століття. А до цього ще поспіхом відновили й отой «Союз Русского Народа», на кшталт ще того, чорносотенного та погромного. Чи вступив був до нього подібно до імператора Ніколая II (тепер – святого) і президент Б. Єльцін? – історія промовчує.

Але, були й духовні оновлення й не так архаїчні, не так міцно забуті. Видали, як же, – й переклад «Майн Кампф» Адольфа Гітлера, який був раніше доступний лише самій-самій верхівці комуністичної партії. Одна з нових російських політичних партій офіційно існуючих в «новій» Росії – засвоїла собі гітлерівське вітання витягнутою піднятою рукою, засвоїла й густо-червоний прапор із чорною свастикою в білому колі; тільки трошки зіпсувавши її додатковими ріжками, аби не так кидалася у вічі. Вони охоче спілкуються з рештками наці в Німеччині, навідують одне одного. Як там вони домовилися щодо «вищої раси» – не надто відомо. Важко сказати, як там у них із програмою, але партія переконана, схоже, що «с жідамі у нас пєрєбор». Отже, все головне – на своєму місці. Є у них і свій гимн, із якого випадково трапилася в газеті цитата, четвірка рядків:

Нам не страшны ни пули, ни снаряды,

Мы верим в то, что сможем победить.

Ведь в мире должен быть Порядок

И он по праву русским должен быть.

Але й у цьому, слід гадати – оригінальному витворі прогресивного російського розуму, відчувається щось болюче знайоме, з того ж невичерпного смітника історії. Поринемо в далекі тридцяти, коли вулицями Берліна впевнено крокували наці та лунала їх пісня, їх неофіційний гимн (чи, бува, не «Горст Вессель»?), а там теж було таке щось, подібне, пригадуєте (перекладемо з німецької на власний розсуд):

Ми помаршируємо далі,

Коли все в череп’я летить.

Бо наша сьогодні Німеччина,

А завтра і цілий світ.

Дивний збіг через три чверті сторіччя! – та, не лише за змістом, а й майже за формою. Цікаво, чи є серед членів цієї патріотичної російської партії, скажімо, «вєтєрани ВОВ (Вєлікая отєчєствєнная война)»? Але, не це тут, власне, і головне. Привертає увагу отой «Порядок» (який «по праву русским должен бить»). То вже певна новація, та пояснимо, чому саме. Спочатку згадаємо їх конкурентів.

Душею німецького націонал-соціалізму був не лише сам арійський міт, але й дещо набагато важливіше, німецький порядок. Він міг подобатися або не подобатися комусь, але він був повсюдним. Від щоденного життя кожного німця та по функціонування організації Тодта, скажімо. Та зримо матеріалізувався тоді, коли вишиковані на площах сотні тисяч людей миттєво здіймали руки у ґесті вітання «вождів», або погоджено скандували «зіг гайль». Він пронизував собою всю країну, міг подобатися або ні, але він був.

В Росії ж єдиним різновидом порядку були оті сходини: панів (як дивитись знизу) або холопів (як подивитися зверху); хоч і порядно ущерблені сталим існуванням поруч отієї славетної «дорогі із грязі в князі». Принаймні, мірою порядку в країні є завжди виконання її законів, добрих чи злих, – значення не має. А тут зазначимо, ще Алексіс Токвіль (1805–1859) зауважив, що суворість російських законів компенсується їх невиконанням. А мало не весь дисідентський рух в СССР – був спрямований не на здобуття якихось там нечуваних свобод для людей або народів, а на як же елементарну справу: виконання совєтських законів, замість абсолютної домінації «телефонного права». Чи може якийсь порядок з’явився нарешті в «новой» Росії, з її вуличними розборками – сталим «пєрєдєлом собствєнності»?

Так, що ж там ви мелете, панове, по-перше – про якийсь «порядок», якого й близько у вас немає, а потім ще й про те, що він має бути «русскім» та ще й «по праву»!; це ж треба…

11. Маємо те, що маємо

Коротка передмова

Збереження владної номенклатури протягом років по проголошенні незалежності, совєцької системи, доповненої лише правом на приватну власність, уперті намагання створити ринкову економіку без головного на чому вона тримається – споживача, а як результат – стагнація та довголітня економічна криза, – призвели до загальної недовіри