Аналітична історія України - Олександр Боргардт

От і пропонується створити військові частини карателів двох держав (?) і однієї імперії, які й будуть оті національно-визвольні рухи «усмірять». Таскати для імперії каштани з вогню, там, «где только потребуется». Дивно, дивно… Та, дивно не те, що ви думаєте. А дивно те, що хоч пройшло вже роки, та П. Лазаренко сидить вже давно там, де йому природнє місце від народження – в тюрмі, а… його плідна ідея й досі не реалізована; оце дивно.

Але, помимо отієї влади кримінальників і крадіїв, природнє місце якої теж давно всім відоме, та яка царювала у нас із незначними перервами аж із отого зловісного 1709, – є ще й український нарід. То, а як же він, а що ж він?

Втім, попри всі турботи влади – буває часом і можна довідатися, якої–ніякої, а правди.

Нашого багатообіцяючого президента «за поніманіє позіціі Россіі в чєчєнском вопросє», чи щось таке, – похвалив «сам» – російський посол у Києві: є всі підстави пишатись. Але, й ми – нарід, теж не нітимося. Була на українському телебаченні така собі цікава та добра передача «Проти ночі», на каналі УТ-2. От вона й провела телефонний опит на тему: «що би ви вдіяли, зустрівши чеченського «боєвіка»? – та й дала свої чотири варіанти відповіді. Виник опитування був наступний: 24 % – убили би, 6 % – донесли «куда надо». Це, схоже, люди відомі – голосують за «лівих» та носять портрети Сталіна. Тобто, саме ті, про яких і досі невідомо – а що ж вони в отій Україні забули? Десь ще 7 % – трималися би осторонь, а от аж 63 % – того «боєвіка» прийняли би, нагодували, та ще й боєприпасів на дорогу видали (якби ж мали!).

Може бути й таке «поніманіє», як бачите.

* * *

А поки в Ічкерії перетвореній на руїни – мало хто живе. Залишки мирного населення збігли до братньої Інгушетії, а бійці за свободу подалися в гори. «Совєт Бєзопасності» в Кремлі прийняв рішення про перетворення гірської Чечні на незамешкані терени, та він став відомий пресі. Однак, на Захід не подіяло й це, адже, стосується не їх.

Наприкінці грудня 1999 перед черговим вирішальним штурмом Джохаргала, російська вояччина розкидала над обложеним містом листівки доволі своєрідного змісту. Вони теж стали відомі світові. Там попереджувано мирне населення міста, а його там було не менше 50–70 тисяч, що той, хто місто не покине – розглядатиметься як «боєвік», з усіма наслідками. Варто уявити це собі, всі старі, жінки, діти, немовлята, – всі «боєвікі». За своїм нахабством та бандитським цинізмом, цьому ультиматумові нема рівних у світовій історії. Якщо вам будуть казати, що там були передбачені якісь забезпечені від обстрілів коридори для виходу з міста, – не вірте, бо й це чиста брехня.

Але, знову повернемося до конечної мети чеченських воєн – ґеноциду. Навряд чи варто перебирати всі події, порівнюючи по пунктах, порівнюючи з тим, що записане у відповідній резолюції ООН. Бо там було все. Включно до останнього: по російському ТБ показували вивезених до Росії чеченських дітей, ніби тих, що втратили батьків. Тепер у Росії з них виховуватимуть «русскіх», тобто яничарів, безбатченок, яких там так люблять. Тяжка відповідальність…

Увесь час твердилося й твердиться, що війна в Чечні – то внутрішня справа Росії. Але й це є брехнею. Принаймні – з юридичної точки зору. Справа в тому, що Ічкерія, вже писали, не підписувала нового Федерального договору, а значить і не може вважатися частиною Росії. На цю обставину указував свого часу ще президент Ічкерії Дудаєв.

* * *

Але, було й дещо позитивне. Остаточно, на наших очах здохла брехлива байка про «дві Россіі», яка – годі казати, засмічувала людські голови цілих півтора сторіччя. Невже не чули? – тоді ще раз нагадаємо.

Одна Росія – то класична, імперіалістична царська, так би мовити. Хоча – підкреслимо, жодні царі не могли би й уявити собі, яке буяння імперіалізму наступить – коли скинуть нарешті отих царів. Але, це тільки одна – зла. А є ж ще друга – добра, проґресивна та демократична. Правда, вона все чогось мовчала – і підчас «покорєнія Кавказа» («Смірісь, Кавказ – ідєт Єрмолов!»), і підчас польських повстань. А потім, придумавши «Дєкларацію прав народов Россіі» та захопивши після 1917 владу в імперії, вчинила її народам таку криваву баню, що світ здригнувся. Розквіт демократії стався, ніби, підчас отієї «пєрєстройкі і гласності», та щось там наче й було. Тому нам уже з початку дев’яностих все правлять про якусь «дємократічєскую Россію», але повторний ґеноцид чеченського народу геть перекреслив і цю дурну бовканину.

Виявилося остаточно, що Росія й духовно є одна – «єдіная і нєдєлімая»: імперіалістична та ґеноцидна. Жодної іншої не було ніколи і немає, а царська та совєцька – то були не більше як дві боки тієї самої бляшаної медалі. Нема там жодних здорових сил, немає людей, які би навіть усвідомлювали собі, яке всесвітніх масштабів зло вони продовжують творити.

10. Нова ідеологія?

Україна майже триста років пробула колонією Росії, відлученою від європейської і світової культури, а то – величезний час. Порівняємо. Відкриття двох Америк завершилося на 1500 рік, розпочалася їх колонізація, з’явилися перші європейські поселення на нових континентах. Здавалося би – той же час, але ж – ні! Бо Україна 1709 була захоплена як стара європейська країна, цивілізована та розвинена. Отже, нема тут чим пишатися, але ж – старіша колонія на Землі (по Ірландії).

Тепер ми наче незалежні, але – що ж буде далі? – та, з ким ми тепер маємо справу? – з нашою – в їх очах – «ігрой в самостійность»? Чого нам тепер для себе очікувати? – що нічого доброго – то є очевидне, але – чого ж саме, хоч приблизно?

Аґресія проти Молдови йшла свого часу під прапором «защіти русскоязичного насєлєнія», але подальшого розвитку не отримала, обмежившись створенням маріонеткової «Пріднєстровской рєспублікі». А спритні казахи тим часом зуміли невимушено схилити у себе від’ємний етнічний баланс на свою користь, навіть не створюючи якісь там тертя з Москвою. Але, чи є гарантії, що цей краплений король ніде більше не вирине?

Останню чеченську війну, найбільш ґеноцидну з усіх, вони опорядили як боротьбу з «мєждународним тєррорізмом» та на Заході проковтнули й це. Але, подумаємо за тих, хто не думає навіть і на крок уперед, а – що ж далі? Чи спрацює таке щось,