Таємне джерело - Андрій Анатолійович Кокотюха
Краплі не тверезили, та якось приводили до тями. Нарешті Князевич усвідомив себе в грязюці посеред темної сільської вулиці, п’яним до незвично дикого для себе стану. Сорому не відчував, радше його охопила злість на себе: валяється й не може підвестися. Чергова спроба ні до чого не привела – лише перевернувся зі спини на бік, одразу – на живіт.
Твою мать…
Чи це йому здалося, чи він справді вилаявся вголос.
– Господи, хто це тут?
Ні, не здалося. Його навіть почули. Хтось проходив поруч.
Жінка. Ось тінь схилилася над ним.
– Ну це ж треба так, матір Божа! Самі встанете?
Голос знайомий. Тільки де чув, у якому житті…
– Я… де?
– Ой, Боже ти мій милий… Зараз, почекайте. Тримайтеся. Отак, добре. Я поряд живу, кілька кроків. Обережніше треба, Ігоре Степановичу.
Вона його знає.
Значить, він її теж. У голові клацнуло, враз випливло з каламутних глибин – Марія.
Свідомість згасла.
17
Перевтілення
Спочатку Ігор не зрозумів, де він є.
Притомність поверталася обережними кроками: так переходять бурхливу річку, ступаючи по вузенькій кладці без перил, або рухаються тонким льодом, уважно дослухаючись до хрускоту під ногами. Отже, насамперед Князевич, не розплющуючи очей, пробився крізь каламуть і зрозумів – він не в себе вдома, не в Києві, не в квартирі на Солом’янці, на звичному дивані. Під ним зараз теж був диван – але пахло не квартирою: Ігор, навіть нечасто буваючи по селах, розумів, як пахнуть хати. Саме запахи наблизили відповідь на друге питання: у кімнатці при школі, де він спав учора, нічим, окрім старого лінолеуму, гостро не відгонило. До того ж там койка з панцирною сіткою, тут – канапа, тверда й досить зручна.
Рвучко скинувши з себе важку вибиту ковдру, Ігор сів – та відразу ж зі стогоном завалився назад. Тупий біль пронизав голову, кімната гойднулася, здалося навіть – вона стала дибки. Полежавши на спині та спробувавши хоч якось прийти до тями, Князевич підвівся, тепер уже обережніше. Біль нікуди не зник, до нього додалося відчуття гидотної сухості в роті. Палило так, що Ігор навіть почав задихатися. Довелося роззявити широко рота й ловити ним повітря. Кілька глибоких вдихів – він закашлявся.
– Прокинулися?
Вікна забрані завісами, ранкове світло до середини проникало не сильно. Марію Романів упізнав з голосу, роздивитися молоду жінку в дверях не дозволяв півморок, та ще й очі широко не відкривалися – голова від цього боліла сильніше.
– Як спалося?
– А як… – Князевич не знаходив потрібних слів, хоча напевне мусив щось сказати. – Ви…
– Довести вас до школи я не змогла. – Марія говорила спокійно, наче маруда з п’яними, до того ж малознайомими чоловіками входила до її щоденних обов’язків. – Саме поверталася від сусідки.
– На танці я ходив, – видушив із себе Ігор, дивлячись просто перед собою та спираючись руками об край канапи.
– Потанцювали? – В запитанні – жодної іронії, але й жодного осуду чи співчуття.
– З місцевими познайомився.
– Обережніше треба.
– Вибачте.
– Нічого. З ким не буває. У нас тут до таких танців ставляться нормально, звична справа.
– Пробачте, – повторив Князевич. – Я, мабуть, піду.
– Куди, цікаво?
– До себе… До школи тобто…
– І як ви підете? Ви хоч бачили свій одяг? Чого це я – звісно, не бачили. Хочете чи не хочете, але все довелося замочити. Плаща шкода, може не відіпратися.
Лише тепер Ігор зрозумів: сидить у самих трусах, смугастих, до середини стегна, та сірій майці. Поворушив пальцями на ногах: шкарпетки, спав у них. Потягнув на себе ковдру, спочатку накинув на плечі, враз передумав – швидко прикрив нижню частину тіла.
– Штани – теж?
– Штани, плащ, навіть джемпер.
– А його…
– Коли ми з мамою вас роздягали, ви почали блювати. Загидили так, що, боюся, не скоро відкисне.
Князевич затулив долонею очі.
– Чорт. Мабуть, ви не повірите, Маріє, але мені соромно.
– Чого ж, повірю. Тільки відразу домовимося: ви доросла людина, я теж не маленька: я вас не виховую, ви публічно не каєтеся. Усе цілком природно, нікого ви тут не злякали й не здивували.
– Мама…
– Що мама? У нас люди не лишають інших валятися в багнюці під дощем, навіть якщо людина незнайома й нетвереза. До того ж вчора, коли ми говорили, мені здалося – вас щось мучить. Ви не знаходили собі місця в нас, так?
– Бачте, знайшов. – Князевич забрав руку. – Перед мамою тим більше незручно. Старша жінка. Я перепрошую, де…
– Захочете – перепросите. Тільки вони з татом рано до церкви пішли. Неділя сьогодні, свято.
– Та церква, що у Величаві?
– Ближче нема.
– Ви чому не пішли?
– Комсомолка, вчителька. – Марія помовчала. – Ловити на собі цікаві погляди я можу й не ходячи до служби. Ви себе як чуєте?
– Раз ви тут усе знаєте та до всього звичні, напевне, розумієте мій стан.
– Можу запропонувати води, молока. Свіже молоко, воно для шлунка добре. Тільки… Вам, Ігоре, в такому стані краще до баби Галі. Це наша місцева… ну, як би вам так пояснити, аби не налякати… Агітатори називають таких відьмами.
Князевич порився в шухлядах пам’яті. Щось пов’язане з якоюсь бабою Галею він запланував собі зробити, лише ніяк не міг згадати… Стоп: Галина Дорош! Точно, Дорош Галина Таназіївна. Жінка, котра знайшла в лісовому урочищі тіло Юрія Боровчука.
Маріїного кривдника.
– Чому відьмами?
– А ви не знаєте? Є інше визначення її заняттям – цілительство. Народна медицина, займається травами, ягодами, грибами, лікує замовляннями, знімає пристріти. Хіба в Києві нема таких жінок?
– Мабуть, є. Ви в це вірите?
– Люди вірять, – відказала Марія. – Не про мене мова, я тут узагалі ні до чого.
– Гаразд, чому ж мені треба зараз саме до неї?
– Бо до нашої баби Галі жінки возять своїх чоловіків і синів не лише з сусідніх сіл. Беріть вище: з району, навіть із Тернополя доїжджали. Якщо застосовувати медичну термінологію, то вона може зняти похмільний синдром. Привести до тями як мінімум.
– А є ще максимум?
– Лікування алкоголізму.
– І це лікується?
– Принаймні краще та швидше, ніж в отих закладах, як вони – лікувально-трудові профілакторії?
– ЛТП, – підтвердив Князевич, чомусь додав: – Туди часто направляють через суд, за вироком.
– Пити й напиватися в нашій країні – не кримінальний злочин, –
