Таємне джерело - Андрій Анатолійович Кокотюха

Время мчится, словно всадник

На горячем коне.

Ігор труснув головою. Він або справді глибоко поринув у інший світ, або нарешті збагнув: саме він, цей світ, є справжньою реальністю.

«Громадській худобі – ситу зимівлю!»

Но сегодня мой избранник,

Отшумевший звонкий праздник,

Вспоминается мне.

«Тваринництво – ударний фронт молоді». «Кіно – бойовий помічний партії». «Горизонти тернопільського хокею».

На все це дивився з портрета над дверима Володимир Ілліч Ленін, по-доброму та лукаво примружуючись.

Этой ярмарки краски-и!

Разноцветные пляски-и!

Досить.

Звідси не втечеш, але треба бодай спробувати.

Рвучко розвернувшись, Ігор вийшов на вулицю, на свіже повітря, де тим часом уже почався дощ – той самий, авансом якому була дрібна ранкова мряка з неба. Краплі падали горизонтально, ніби хтось увімкнув гігантський душ. Дивно, вони виявилися не надто холодними, та й народ надворі не вельми поспішав ховатися всередину. Хіба що дівчата маленькими зграйками пурхнули під дах, лишивши хлопців із їхніми чоловічими проблемами ззовні. Князевич стояв збоку від входу, вперше за багато років розгубившись і не уявляючи собі подальших дій.

Хтось торкнув за лікоть. Ігор здригнувся, не стільки від переляку, цього не відчув – більше від несподіванки. Поруч стояв високий, коротко стрижений парубок у розстебнутому дерматиновому плащі. Під плащем – білий светр, очевидно домашнього плетіння, штани військового крою.

– Здоров.

Князевич відповів на короткий, сильний потиск руки.

– Коля.

– Ігор.

– Тобі як?

– Нічого, нормально.

– Будеш?

Глянувши туди, куди кивав новий знайомий, Ігор побачив за рогом клубу, у місці, протилежному від того, де далі мирно покурювали Козуб із фізкультурником, невеличкий чоловічий, точніше парубочий, юнацький гурт. Угледівши, що на них дивляться, хлопці заклично замахали руками. Шосте чуття підказувало Князевичу, що саме там відбувається, – і йому не хотілось опиратися.

– Дембель. – Стрижений тицьнув себе пальцем у груди. – Проставуха. Хай живе ве-де-ве!

Сказавши так, він зняв із голови одного з парубків берет – ознаку належності до повітряно-десантних військ, натягнув на себе.

– Поносив – давай назад. Заслужи.

– Його в десант не візьмуть ні хуя! – почулося з темряви. – В нього плоскостопіє!

– Тут нікого з вас не візьмуть. – Дембель Коля випнув груди. – Це елітні війська, бля. Дайте людині, батяри!

Лише наблизившись до гурту впритул, Ігор побачив на землі трилітрову банку. Компанія оточила її, один тут же підхопив – вона вже була спорожнена десь на чверть. Інший тицьнув алюмінієвий кухоль, почулося: «Акуратно!», самогон із банки перелився в машинально підставлену Князевичем тару.

У ніс шибнув міцний запах – та, яку пили вчора за обідом у голови, так різко не тхнула.

– Давай, братику! За ВДВ!

Гори воно вогнем!

Міцно зажмурившись, Ігор махом перехилив самогон.

Іскри з очей посипалися практично відразу, дух забило, середину обпекло лютим вогнем. Він почав ловити ротом повітря, як то робить викинута на берег риба.

Чиїсь дужі руки взяли його ззаду за плечі, нахилили – ніс уперся в чиюсь дбайливо підставлену кудлату голову, Ігор мимоволі вдихнув терпкий кислий запах немитого волосся. Ще кілька вдихів та видихів – земля гойднулася востаннє, в очах просвітліло, незважаючи на довколишню темряву.

– Пішло? – В запитанні Колі чулися нотки співчуття.

– Як діти до школи. – Ігор гикнув. – Рівно. Строєм.

– На.

Перед носом опинилася запалена цигарка. Взявши її двома пальцями, Князевич глибоко затягся, потім іще раз і тільки тоді відчув дивний, зовсім не звичний тютюновий запах. Не стримався, понюхав: солодкий, схожий на трав’яний чай, бабуся заварювала в дитинстві, іноді ці пахощі поверталися. А ще…

– Воно, – задоволено кивнув Коля, обережно забираючи в Ігоря «косяк», аби й собі обережно затягнутися, передати далі по колу. – Файно в нас у Гайвороні, нє?

Голова вже не гуділа. Тіло не швидко, але впевнено охоплювала знайома легкість. Дурні думки вилітали разом із ароматним конопляним димом.

– Бери.

Хто запропонував – Князевич уже не фіксував. Просто взяв кухля, випив, тепер не кривлячись. Пошукав очима, кому б віддати. Йому простягли такий самий кухоль, тільки рідина пахнула чистою водою. Ігор жадібно випив. На смак вода виявилася холодною, враз зціпило зуби, ледь солодкуватою, словом – дуже смачною. Пошукав довкола поглядом, який ще не розпливався, та до того йшло: воду черпали з відра, приставленого до стіни.

– Он там криниця. – Коля-дембель кивнув кудись у темряву.

– Не отруїшся, – додав хтось іззаду.

Спочатку Князевич пропустив репліку повз вуха – надто добре раптом йому стало, щоб забивати голову такою дурнею. Стрельнуло, коли випив по третьому колу: до горла враз підступила нудота, він відтрутив від себе кухля з водою, рвучко кинувся далі, вглиб темряви, насилу втримався від падіння, зловивши рукою стіну клубу.

Його тут же вивернуло. В очах знову заряхтіло.

Скільки так стояв і як віддихався, Ігор не пам’ятав. Просто короткий фрагмент випав із пам’яті, коли притомність повернулася, знову побачив себе в знайомому вже парубочому колі.

– Поригав, нормально все, – заспокоїв чийсь голос, скоріш за все – дембеля Колі. – Видихни, то незвичка. Тепер добре піде, нічо, тримай.

Пучки пальців знову стиснули цигарку. Не думаючи вже про наслідки, навіть бажаючи для себе чогось незворотного, Князевич затягнувся. Віддав назад, замість того отримав кухля.

Самогон. Він ніколи не скінчиться.

Нехай увесь світ почекає.

Падав дощ. Великі, зовсім не холодні краплі вільно потрапляли за комір плаща. Людські постаті, такі різні, поступово злилися в одну. Ігор уже нікого не розрізняв.

Простягнули кухоль з водою. Випив, тепер уже нічого не боячись.

Знову самогон.

Він уже схожий на воду, зовсім не стає в горлі, рятівне тепло всередині, рятівне безумство, рятівна байдужість до всього.

На якийсь момент Ігор випав із довкілля. Коли знову усвідомив себе під дощем біля клубу, точніше – за клубом, побачив нових знайомих, котрі стали в коло. Обхопивши один одного руками за плечі, хлопці міцно зчепилися в парубоцьких обіймах. Нагнуті голови впиралися одна в одну, торкаючись лобами. Парубки співали, погойдуючись у такт пісні та виводячи не надто чистими, зате лункими, відспіваними голосами ніколи раніше не чуте Князевичем:

Чорноморець, матінко, чорномо-орець,

Вивів мене, босую, на моро-озець.

Навіть не знаючи слів, Ігор спробував підтягнути – вийшло швидше підвивання:

Дурна була, матінко, послуха-ла,

Сіла з чорноморчиком, поїха-ала…

Голоси кудись зникли. Невагома темрява.

Дощ.

Уривки.

Слизька мокра земля під ногами. Довкола вже ніхто нічого не говорить. А може, він сам нічого й нікого не чує.

Земля втекла з-під ніг. Чи світ став дибки, чи він сам перекинувся, послизнувшись на мокрому.