Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем - Марк Менсон
Якщо ж я натомість оберу стратегію «покращити своє життя в соціумі», то зможу жити згідно із цінністю «гарні стосунки з іншими» незалежно від того, як мене сприймають інші люди. І моя самооцінка спиратиметься на мою ж поведінку і радість.
Як ми побачили в розділі 4, погані цінності — це ті, які передбачають матеріальні зовнішні цілі, яких ми не в змозі контролювати. Переслідуючи такі цілі, ми переживаємо сильну тривогу. І навіть якщо нам вдається їх досягти, то падаємо на фініші, порожні й позбавлені життєвої сили, бо щойно дістаємося мети, у нас більше не залишається проблем для розв’язання й простору для руху далі.
Найкращі цінності, як ми бачили, більше орієнтовані на процес. Наприклад, «чесно висловлювати іншим мої почуття» (стратегія для цінності «чесність») ніколи не буває завершеною: це проблема, над якою потрібно постійно працювати. Кожна нова розмова, кожні нові стосунки породжують нові випробування й можливості для чесного самовираження. Така цінність постійно перебуває в процесі, це нескінченний рух, який не зупиниться ні на мить.
Якщо ваша стратегія для цінності «успіх за світовими стандартами» — це «купити будинок і класну машину», і ви двадцять років гаруєте, аби наскладати грошей… То потім, коли ви нарешті все купите, виявиться, що ця стратегія більше нічого вам не дасть. Привіт, кризо середнього віку: проблема, на двигуні якої ви проїхали більшу частину життя, щойно вичахла. І немає більше нагод, аби розвиватися й удосконалюватися. А саме в зростанні ми осягаємо щастя, і зовсім не тоді, коли виконуємо список досягнень.
Відповідно, цілі, як їх звикли визначати, — закінчити університет, купити маєток над озером, схуднути на десять кілограмів — можуть дати нам обмежену кількість щастя. Вони допомагають, коли ми шукаємо швидких короткострокових переваг. Але на роль дороговказів на траєкторії життя не годяться.
Пікассо не припиняв працювати й створювати мистецтво до кінця життя, а прожив він 91 рік. Якби його стратегією було «стати знаменитим» або «заробити на мистецтві цілу купу грошей», або «намалювати тисячу картин», у якийсь момент художник пережив би кризу. Його здолала би тривога й сумніви у власних силах. Мабуть, він не вдосконалював би й не оновлював своїх умінь — але десятиліття за десятиліттям Пікассо робив саме це.
Джерелом його успіху було те саме відчуття, яке наповнювало художника і в старості, коли він знічев’я малював на серветці в кав’ярні на самоті. Головна його цінність була простою і скромною. І безкінечною. Це була цінність «чесне вираження». І саме завдяки їй серветка була такою цінною.
Біль — це частина процесу
У 1950-х польський психолог Казімєж Домбровський здійснював дослідження психіки людей, які вижили в часи Другої світової війни. Його цікавило, як вони справляються з пережитим травматичним досвідом. Це було в Польщі, тому досвіди були справді жахливі. Ці люди пережили або були свідками масових голодувань, бомбардувань, які перетворювали міста на руїни, Голокосту, катувань військовополонених, захоплення і/або вбивства членів родини — здійснені нацистами або через кілька років совєтами.
Працюючи з людьми, які вижили, Домбровський помітив дещо несподіване й дивовижне. Серед них був доволі великий відсоток тих, хто вважав: пережитий під час війни досвід, болючий і дуже травматичний, насправді допоміг їм стати кращими, відповідальнішими і — так! — навіть щасливішими людьми. Часто вони казали, що до війни були іншими: невдячними, ледачими, загрузлими в дріб’язкових проблемах, не цінували рідних, сприймали як належне все, що мали. Після війни стали впевненішими в собі, вдячнішими, почали спокійніше сприймати тривіальність і дрібні прикрості життя.
Очевидно, що досвіди тих, хто вижив у війні, були жахливими, і ці люди не раділи, що такі випробування випали на їхню долю. Багато кому досі боліли шрами на серці, спадок від ударів війни. Але були й ті, хто зміг використати ці шрами, аби зробити себе кращими й сильнішими.
Такі перетворення — не унікальний досвід людей, які пережили війну. Для багатьох із нас найбільші досягнення постають із попелу великого горя. Біль робить нас міцнішими, життєрадіснішими, мотивованішими. Люди, які вилікувалися від раку, часто кажуть, що після перемоги у битві за життя почуваються сильнішими й сповненими більшої вдячності. А військові переконують, що стають більш гнучкими, коли стикаються з небезпекою воєнного конфлікту.
Домбровський стверджував, що страх, тривога і сум — не обов’язково завжди є небажаними або шкідливими станами для людини. Часто вони втілюють біль, який неодмінно супроводжує психологічне зростання. А заперечувати цей біль — означає заперечувати власний потенціал. Як і для зміцнення кісток і м’язів людині потрібно пережити фізичний біль, емоційний біль потрібен для розвитку моральної стійкості, глибшого самоусвідомлення, більшої здатності співчувати — і загалом щасливішого життя.
Найрадикальніші глобальні зміни часто стаються з людиною тоді, коли вона щойно пережила найгірші моменти. Лише переживаючи сильний біль, ми починаємо питати себе: що за цінності ми маємо і чому вони підводять нас? Нам необхідні екзистенційні кризи, аби об’єктивно поглянути, як у нашому житті народжується сенс, а потім вирішити, чи змінювати напрям руху.
Називайте це «магічним копняком» чи «екзистенційною кризою» — як завгодно. Я використовую означення «вистояти у шторм». Обирайте, яка назва вам більше до вподоби.
Можливо, саме зараз ви варитеся в такому. Можливо, ви видряпуєтеся з найбільшого випробування в житті і збиті з пантелику, бо все, що раніше вважали правильним, нормальним і хорошим, перевернулося догори дриґом.
Це добре. Це початок. Повторю, біль — це частина процесу. Важливо відчути його. Бо якщо ви просто шукатимете емоційних кайфів, аби покрити свій біль, якщо ви будете знаходити собі виправдання у власній «особливості», звернетеся до намаханого «позитивного мислення», якщо почнете балувати себе сумнівними речовинами й асоціальною діяльністю, — то ви ніколи не знайдете для себе мотивації по-справжньому змінитися.
Коли в часи мого дитинства батьки купували нову магнітолу або відеоплеєр, я сідав поряд і натискав кожну кнопку, встромляв і виймав кожен шнур і кабель, аби побачити, за що відповідальна кожна деталь. Через деякий час я вже знав, як працює вся система.
А оскільки я знав, як усе працює, то часто був єдиним, хто міг змусити пристрій працювати.
У такі миті батьки дивилися на мене як на якогось вундеркінда (загалом батьки «двотисячників» були схильні до таких поглядів). Для моїх предків той
