Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів
Викладене дає підстави для висновку про те, що дійсним до моменту визнання його недійсним судом є правочин (чи його частина), яким (якою) всупереч ч. 2 ст 259 ЦК сторони домовились про скорочення позовної давності, встановленої законом. Ч. 2 ст. 259 ЦК («позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін») прямо забороняє скорочувати позовну давність, але прямо не встановлює недійсність (нікчемність) умови договору про скорочення позовної давності. Дійсним до зазначеного вище моменту є і правочин, яким всупереч ч. 2 ст. 260 ЦК змінений порядок обчислення позовної давності, який встановлено законом. Ч. 2 ст. 260 ЦК («порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін») прямо забороняє змінювати встановлений порядок обчислення позовної давності. Але недійсність правочину, що порушує цю заборону, не встановлюється ч. 2 ст. 260 ЦК прямо. Порушення заборони, встановленої ч. 2 ст. 260 ЦК, означає, що зміст правочину суперечить Цивільному кодексу, тобто правочин не відповідає вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину (ст. 203 ЦК). У свою чергу ця невідповідність є підставою недійсності правочину (ч. 1 ст. 215 ЦК). Отже, недійсність таких правочинів встановлюється судом на підставі ч. 2 ст. 260, ч. 1 ст. 203 і ч. 1 ст. 215 ЦК. Оскільки прямо правочини на зміну встановленого законом порядку обчислення позовної давності законом недійсними (нікчемними) не визнаються, вони є оспорюваними.
З думкою про те, що правочин, який порушує прямо встановлену законом заборону (в наведених прикладах — встановлену законом заборону скорочувати позовну давність або змінювати передбачений законом порядок обчислення позовної давності), не є нікчемним, а може бути визнаний недійсним тільки рішенням суду, а до того він є дійсним, примиритись трудно. Тому, коли автори цього видання перед суддівською аудиторією ставили питання про те, чи є нікчемними умови договорів, що порушують заборону скорочувати позовну давність або змінювати порядок обчислення позовної давності, судді майже завжди давали позитивну відповідь. Правосвідомість, впевненість у неприпустимості застосування умови договору, що прямо порушує встановлену законом заборону, неодмінно брали верх над буквою закону. Цілком очевидно, що твердження про те, що ч. 2 ст. 259 і ч. 2 ст. 260 ЦК прямо встановлюють недійсність правочинів, які суперечать цим положенням Цивільного кодексу, є насильством над буквою закону, бо ч. 2 ст. 259 і ч. 2 ст. 260 ЦК не встановлюють прямо недійсність (нікчемність) правочинів, а така недійсність лише випливає із названих законодавчих положень з урахуванням ч. 1 ст. 203 і ст. 215 ЦК.
Не є встановленням нікчемності правочину і наступні формулювання, що забороняють відмову від особистих немайнових прав або їх обмеження на підставі правочину: 1) «фізична особа не може відмовитись від особистих немайнових прав...» (ч. 3 ст. 269 ЦК); 2) «обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених цим Кодексом та іншим законом, можливе лише у випадках, передбачених ним» (ч. 2 ст. 274 ЦК). Рішучі заперечення проти зробленого тут висновку з посиланням на те, що із цього висновку випливає дійсність правочинів, спрямованих на позбавлення людини життя, автори цього дослідження відхиляють, оскільки на випадок здійснення правочину, спрямованого на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, законодавець встановив правило про недійсність (нікчемність) правочину, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК). У решті випадків вчинення правочину, що обмежує чи позбавляє людину особистих немайнових прав, тягне оспорюваність, а не нікчемність правочину. І відступити від наведених вище правил можливо тільки у випадках, коли є можливість застосувати усупереч цим правилам принцип верховенства права. Тільки порушення вимог ч. 1 ст. 274 ЦК («обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених Конституцією України, можливе лише у випадках, передбачених нею») тягне нікчемність правочинів, оскільки положення Цивільного кодексу про оспорювані і нікчемні правочині не можуть обмежити обов’язковість правових норм, що встановлені Конституцією.
Законодавством про інтелектуальну власність (ч. 8 ст. 28 Закону «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі»; ч. 6 ст. 20 Закону «Про охорону прав на промислові зразки»; ч. 9 ст. 16 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг»; ч. 5 ст. 16 Закону «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем») встановлюється, що договори про передання права власності на відповідні об’єкти інтелектуальної власності та ліцензійні договори вважаються дійсними, якщо вони укладені в письмовій формі та підписані сторонами. Звідси непрямо випливає та висновком від протилежного при тлумаченні виявляються логічно закріплені у названих законодавчих положеннях правові приписи, відповідно до яких порушення вимоги про письмову форму чи відсутність підпису тягне за собою недійсність відповідних договорів. Але цей правовий припис суперечить ст. 204 і ч. 3 ст. 215 ЦК. Тому відповідні порушення є підставою недійсності договору з урахуванням спеціальної правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 218 ЦК («недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом»), а не на підставі відповідних положень законів про інтелектуальну власність та ст. 204, ч. 3 ст. 215 ЦК.
Наведемо ще один приклад. Ч. 2 ст. 123 ЦК встановлює, що позбавлення учасника повного товариства права на участь у розподілі прибутку чи збитків не допускається. Виникає питання про юридичну силу правочину чи умов засновницького договору, якими передбачене таке позбавлення. Уявляється, що в таких випадках заявлена в суді вимога учасника повного товариства про стягнення суми належного йому прибутку не може бути задоволена, якщо він не заявляє одночасно (чи не заявив раніше) вимоги про визнання недійсним відповідного правочину чи умови засновницького
