Україна та Росія. Як брати горщики побили - Денис Володимирович Журавльов

Україна є його васалом. Далі Дорошенко разом з татарами провів блискучу вереснево — жовтневу кампанію проти одного з найкращих тогочасних польських полководців — польного гетьмана (і майбутнього короля) Яна Собеського. Оточений поблизу села Підгайці в Галичині з 15–тисячним військом Собеський, здається, був приречений на загибель, а разом з ним — і надії Речі Посполитої на владу над козацькою Україною. 24 тисячі козаків, 3 тисячі яничар і велика татарська орда стояли на порозі величезної перемоги, коли запорожці І. Сірка, союзні Варшаві, восени того ж таки 1667 року напали на Крим, і татари розпочали перемовини з королем і Собеським. Як наслідок, 19 жовтня було підписано компромісну угоду між Дорошенком та Собеським на умовах формального підданства Дорошенка королю і не введення козацьких гарнізонів на «некозацькі» території (те саме стосувалося польських жовнірів і козацьких територій Правобережжя). Ясно, що цієї угоди жодна сторона не збиралась дотримуватися; просто обидві сторони взяли тайм-аут, Собеський — бажаний, Дорошенко — вимушений. Паралельно з цими подіями Дорошенко намагався перевірити настрої представників московського царя щодо можливого визнання його гетьманом майбутньої об'єднаної козацької України (через листування з київським воєводою П. Шереметєвимтощо).

Фактично свій перший раунд боротьби за створення незалежного князівства Дорошенко не виграв, але й не програв — Правобережжя фактично залишалось незалежним від Речі Посполитої, проте можливість для об'єднання обох берегів Дніпра, здавалось, безповоротно вислизала з рук після ратифікації 28 жовтня 1667 року царем Олексієм Михайловичем у Москві Андрусівського перемир'я — справа йшла до «вічного миру» Москви й Варшави, вістря котрого було спрямоване насамперед проти Османської імперії, Криму — і гетьманату Дорошенка (так звана Московська угода 1667 року, у якій нещодавні вороги домовлялися про спільні військові дії проти Дорошенка, якщо той не покине султана). У гетьмана, котрий уважно стежив за розвитком ситуації через своїх агентів, просто не витримали нерви — у грудні 1666 року він розпачливо лаяв польських послів за їхню зраду козацької України «грубими словами», відмовившись визнати угоду Москви і Варшави. Відповідь же Дорошенка московським послам була просто гранично відвертою: «А ось недавно учинили договір з поляками на нашу згубу, розірвали надвоє, і обидва монархи умовились між собою, що будуть нас викоріняти! Ви звикли вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили, які міста залишити під собою, а які уступити, а тим часом міста ці дісталися Вам не Вашою силою, а Божою поміччю й нашою кров'ю й відвагою. Ми хоча вівці, але вівці Христові, його кров'ю викуплені, а не безсловесні. Часто від Ваших московських людей можна почути таку думку: вільно, мовляв, королеві, яку хоче віру мати у своїй державі, вільно йому благочестиві церкви обертати в уніатські або костьоли. Але хай так не буде! Не попустив нас Господь в таку неволю. Знає король, що предки наші, як рівні з рівними, як вільні з вільними в одне тіло зліпилися з поляками під одним господарем, добровільно обраним і заприсяженим» (цит. за Т. Чухлібом). Погодьтеся, гетьман Дорошенко був вельми незручним союзником чи васалом для «стратегічних партнерів», котрі намагалися самотужки ділити сфери впливу в Україні!

Охолодження відносин між Дорошенком, з одного боку, та царем і королем — з другого, сягнуло піку наступного, 1668 року. Тоді Дорошенко пережив свій найвищий політичний злет і, мабуть, найгірші розчарування — внаслідок колосального незадоволення Андрусівським перемир'ям (тисячі українців, котрих, здавалося б, ніщо не могло об'єднати, об'єдналися проти наслідків такого відвертого і брутального шахрайства щодо них, яким було Андрусівське перемир'я) лівобережний гетьман Іван Брюховецький зробив свій останній карколомний кульбіт, приєднавшись до могутньої хвилі українського незадоволення Москвою, який зрештою коштував йому влади і життя (див. його біографію). 8 червня на раді поблизу Будищ на Полтавщині Петро Дорошенко був проголошений гетьманом обох берегів Дніпра — всупереч волі двох могутніх держав — сусідів і всупереч власним українським «чорним хмарам Руїни». На обох берегах козаки, селяни, міщани та духовенство почали вірити в те, що неможливе здатне стати можливим, і «золоті часи» Богдана можуть повернутися. У церквах почали проголошувати молитви за «Богом даного гетьмана Петра»…

Що трапилось далі? Історики пропонують на вибір кілька варіантів — від початку польського вторгнення на Правобережжя (яке все одно залишалося «серцем» держави Дорошенка) до… зради коханої дружини гетьмана! Будьмо справедливими щодо нещасної гетьманші — хоч би як там було, але значно дужче по планах її чоловіка вдарили дії його наказного гетьмана Дем'яна Многогрішного, залишеного Дорошенком на Лівобережжі, та двох чергових амбітних «рятівників України» — Михайла Ханенка й Петра Суховієнка, підтриманих Річчю Посполитою та Кримом. Дорошенко був змушений надалі вести запеклу боротьбу на Правобережжі, щоб бодай повернути статус — кво на момент свого обрання гетьманом.

Чималу роль у тому, що Дорошенку вдалося протриматись досить тривалий час (не менше семи років), не втрачаючи майже до самого кінця надії на перемогу, відіграла дипломатія гетьмана, зокрема лавірування між Москвою, Стамбулом і Варшавою. Звісно, гетьман міг піти шляхом своїх попередників і сучасників (П. Тетері, І. Брюховецького) і фактично «здати» ключові позиції козацької державності котромусь із потенційних протекторів в обмін на тісне військово — політичне співробітництво, проте з дивовижною стійкістю Дорошенко відмовлявся це зробити, вимагаючи від потенційних протекторів насамперед визнання «прав і вольностей» його козацької держави як такої. Цей неймовірно енергійний і амбітний політик навіть погоджувався скласти булаву в разі, якби Москва, Варшава чи Стамбул погодилися на визнання вигідної для козаків васальної залежності Українського князівства.

Зрештою як дипломатичні зусилля Дорошенка, так і власні геополітичні інтереси Варшави і Стамбула призвели до прямого військового зіткнення Речі Посполитої та Османської імперії на скривавлених полях українського Правобережжя — першого такого конфлікту з часів Хотинської війни 1621 року. Але тепер українське козацтво було поділене — частина виступила на боці Ханенка і Речі Посполитої, частина — на боці Дорошенка й турків. Наслідок був невтішним щонайперше для поляків — проте і для України, по котрій прокотився «паровий коток» османського війська й татарської орди, загалом теж…

Якщо коротко, то ще ніколи османські війська не заходили так далеко на північ — унаслідок взяття турками Кам'янця — Подільського та захоплення більшої частини Поділля, закріпленого в ганебному для Речі Посполитої Бучацькому мирі (жовтень 1672 року) Османська імперія отримала новий ейялет (провінцію) з не надто лояльним до султана християнським населенням, а Петро Дорошенко, котрий контролював у цей час частину південної Київщини