Корсунь козацький - Юрій Андрійович Міцик
Пізніше (березень-серпень 1654 р.) до Москви виїжджали делегації від різних станів Гетьманщини (міщанство, козацтво, духовенство). Вони мали там укладати свої домовленості, котрі й склали українсько-російський договір 1654 р. Цей договір був незавершений (наприклад, православне українське духовенство відмовилося підписувати будь-які угоди з московським патріархом), до того ж він не охоплював усіх важливих сфер державного життя, по-різному тлумачився українською та російською сторонами тощо. Однак тоді він був рівноправним, і поки було так, успіхи України та Росії на міжнародній арені були незаперечними. Проте Москва не хотіла цієї рівноправності, сприймала незалежність України як тимчасове явище і прагнула перетворити її на свою колонію, що врешті-решт їй і вдалося зробити. Вже восени 1656 р. Москва брутально порушила договір 1654 р., уклавши в розпал переможної війни проти Речі Посполитої сепаратне перемир'я з останньою. Це значно ускладнило взаємини між Україною та Московською державою, спричинило нові, вже обопільні порушення договору, і, врешті, 1658 р. Україна офіційно денонсувала його, уклавши Галицький договір із Річчю Посполитою.
Варто зазначити, що Переяславська рада не була представницькою, у її роботі брали участь лише близько 200 осіб, причому не змогли чи не схотіли стати її учасниками представники навіть деяких полків Гетьманщини, не кажучи, наприклад, про західні регіони України, котрі перебували по той бік лінії фронту. А ця лінія проходила приблизно західніше Вінниці та Житомира. Якщо врахувати, що зміст усних домовленостей у Переяславі знало тільки вузьке коло представників українського уряду, а тим часом поширювалися досить вірогідні чутки про намагання Москви перетворити український народ на царських холопів, заново охрестити всіх українців, яких не занурювали при хрещенні у воду, а тільки обливали, про наміри Москви заборонити приватне винокуріння, паління тютюну, запровадити для українського населення мужицький одяг тощо, то стає зрозумілим, чому в тодішньому українському суспільстві стався розкол, чому виникли заворушення і навіть збройні виступи, що навіть Хмельницькому довелося готуватися до втечі у разі повстання в Чигирині.
Присяга на вірність цареві була формальною й охопила тільки невелику частину України. Складення її можливо було провести лише на території Гетьманщини, та й те не на всій, бо на західних кордонах відновився польський наступ і влаштовувати там присягу було дуже небезпечно, навіть з огляду на можливий перехід козаків під польську зверхність. Ні жінки (а це половина населення), ні селяни не розглядались як суб'єкт політичного права, і тому не присягали. Православне духовенство, можливо за поодинокими винятками, категорично відмовилося присягати, не бажаючи переходити під зверхність московського патріарха і московського царя. Отже присягали тільки козаки та покозачена шляхта, а також міщани. Але не всі козаки і не всі міщани. Відмовились, наприклад, присягати полковники Іван Богун (вінницький), Йосип Глух (уманський), Іван Сірко та ін., чимало рядових козаків. Нерідко присягу вимагали складати силою, як у випадку з війтом Переяслава, а багато хто під час присяги називався не своїм ім'ям, а це нівелювало присягу. Аналіз присяжних книг (вони збереглися лише в Білоцерківському та Ніжинському полках) доводить, що царські представники просто списували імена й прізвища козаків з Реєстру 1649, або вірогідніше — 1651 р., й додавали до нього списки міщан, задовольняючись присягою керівництва полків та сотень (невідомо, наскільки представницькою та щирою).
Так було і в Корсунському полку. Сюди 24 січня 1654 р. було відряджено князя Василія Горчакова. З ним вирушили у путь князь Федор Борятинський та Іван Істлєньєв, котрі, відповідно, їхали у Брацлавський та Уманський полки, але їм було з Горчаковим по дорозі. Останній мав побувати в Корсуні, а також у сотенних містах Корсунського полку: Стеблеві, Богуславі, Синиці, Медвині та Лисянці[167]. У зведеному списку, де зазначено полкові й сотенні міста Гетьманщини, куди мали бути скеровані царські представники, частину сотенних міст Корсунського полку чомусь віднесено до Брацлавського полку, а саме: Звенигородку, Калниболото, Гуляйполе, В'язівок, Мліїв Старий і Мліїв Новий, Деренківець, Сахнівку, Вільшану, Тарасівку, Капустину Долину й Водяники. Така плутанина не була випадковою, про що буде сказано далі.
Навздогін за царськими представниками з Переяслава вирушив сам гетьман. Хмельницький, без сумніву, добре пам'ятав про повстання в Корсунському полку наприкінці 1651 р. й боявся, щоб присяга цареві не викликала нового вибуху невдоволення. Тому він прагнув особисто стати в Корсуні та силою свого авторитету не допустити вибуху повстання. Саме з Корсуня вже 27 січня 1654 р. Хмельницький написав листа московському послові князю Василію Бутурліну, щоб той прискорив відрядження московських військ в Україну для подальшого їх виступу в похід проти Польщі[168]. Прихід цих військ, безумовно, став би важливим козирем Хмельницького як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. 1 лютого 1654 р. з Корсуня гетьман надіслав повторного листа до Бутурліна, котрий перебував уже в Старій Басані. Цей лист містив те саме прохання. Також і Виговський послав до Бутурліна своє послання і додав до нього лист Карач-мурзи, який писав до Хмельницького. З цими ж листами гонець із Корсуня привіз Бутурліну відписки князя Горчакова, а також Борятинського та Істлєньєва. Ці посли доносили Бутурліну, що до Хмельницького в Корсунь прибули татарські посли. Як свідчив сам Хмельницький у своїх листах до російських послів (В. Бутурліна, І. Алфер'єва та Л. Лопухіна) від 5 лютого 1654 р. і 10 лютого 1654 р., хан Іслам-Ґірей III відрядив до нього послів зі скаргою на козаків полку І. Богуна (Вінницького — ?), які громили ординців, що поверталися назад. Хан просив, щоб козаки дали змогу вільно повернутися Камамбет-мурзі, Осман-азі, які зі своїми ногайцями мали проходити під Корсунем. Тоді ж Хмельницький повідомив татарських