Аналітична історія України - Олександр Боргардт
От десь у XV–XVIII ст. спостерігаємо новий предмет загально народного збиральництва – хутра. Та ні, вони не перевтілюються у полювальників, не подумайте. Вони захоплюють закладників у аборігенів, а ті й несуть їм хутра. Скільки ті зайди їх вимагають. Але, попри такі розбійницькі засоби, – це й черговий привід, для чергової мастурбації одвічно запаленого себелюбства. Бо, «Иллюстрированная история СССР», Москва, 1974, – прямо пише (с. 39), що:
Уже на англійських портретах Гольбайна Томас Мор та Анна Болейн зображені у російських хутрах.
Ми, бачите, всі думали, що то є звірячі хутра, а вони – виявляється, російські… Але, будемо серйозні: звідки ці недоумки довідались про російське походження хутер? Бо на хутрі тавро можна поставити лише зі споду, на вивориті, – то звідки ж видно, що хутра є саме з Росії? Чи може то їх Гольбайн повідомив? – або Анна Болейн?
Однак, попри цю чергову московську дурість, – гонитва за соболем та котиком дійсно розпочинається, та від неї за три століття практично оголюється від звірини цілий величезний євразійський континент. Зібрали й це, а що ж збирати далі? – ліс; у ньому тепер потреба.
Вивезли й ліс, скільки було. На Тюмень з півночі наступає тундра з півдня – піщані бархани. Що ж далі вивозити, чим тепер жити? Виручили газ та нафта – смокчуть, поки сил вистачає. Що там буде, коли все досмокчуть, як звичайно, ніхто з них не думає.
Втім, починає дещо відроджуватись і старовина. Сьогодні Росія – чи не найбільший експортер «жівого товара» для борделів усього світу, – історичний цикл замкнувся? – можливо. Згодом можна буде експортувати ще й «рабочую сілу», тоді… повний «поворот на кругі своя». А там, тим часом, може й новий ліс наросте та нафта звідкілясь натече…
От, що воно є, волоцюжне збиральництво.
Як бачимо тепер, не маючи уявлення про те, що ми навели були вище, – неможливо збагнути, ні мотиви історичних подій, ні розстановку сил у них. Бо, історія – так само, як і весь інший світ, підкоряється законам логіки, та їх іще нікому не вдавалося, ні обійти, ні порушити.
Але, все це є тільки історична ієрархія типів господарки в масштабі людства. Розвиток суспільства в ареалі землеробних культур призвів і до іншого цікавого явища – класового розшарування суспільства. Марксизм із цього приводу наводить «тєнь на плєтєнь» пов’язуючи появу класів із рівнем розвитку «виробничих сил», та проповідуючи вирішення соціальних проблем і конфліктів шляхом класової боротьби. Аж до її скрайнього прояву – революції. Подивимось, а скільки ж у цьому міститься істини?
Протилежністю селу вважається місто. Міста виникли ще тоді коли були не стільки центрами виробництва, як торговлі, та з того часу, власне, й іде розподіл людей на селян та городян. Спеціально ж класове розділення людей починається зі створення аристократії, коли відокремлюється клас, який гнітить інший клас – селянство, живе за його рахунок; та, якби ж тільки…
Підкреслимо заздалегідь, що саме поняття аристократа – є повністю безглузде; з тієї простої причини, що нащадки, загалом, – не успадковують якості батьків. Капризи генетики, що тут поробиш… Але, звідки ж вони побралися у середньовічній Європі, оті аристократи? – Європі, поділеній та заселеній демократичними варварами, які підкорялися тільки тому, кого самі над собою поставили, та поки йому довіряли?
Однак, перед тим спочатку глянемо, якою повинна бути справжня, абсолютна ієрархія класів, визначена об’єктивними потребами людини, з яких першою потребою є кожного дня щось їсти. Другою потребою є у щось одягатись, та й тут справу від самого початку забезпечує селянин, який збирає льон або стриже вівці. Та й оту третю потребу – мати якийсь дах над головою, – теж забезпечували до останніх часів селяни; принаймні – для самих себе.
Отже, селянин, де б він не був, то є основний, вирішальний клас людського суспільства: люди, що годують та одягають усіх інших, хто не є селянами. В тому числі – й аристократів. Але, звідки ж побралися ці останні, що знахабніли були до того, що вигадали для себе навіть оте ганебне «право першої ночі»? – з чого виникла ця пошесть світу? Бо це вони вперше породили й класові антагонізми – пригадайте «Жакерію» (селянські війни 1358 у Франції – О. Б.).
Сіячем ідей суспільної нерівності в Європі було – безумовно, імперське християнство, всередині якого не було, щоправда, ні елліна, ні юдея, але в іншому… В іншому існував, насамперед, вирішальний загальний поділ на «нашіх» і «нє нашіх» – інаковіруючих. Ці інші взагалі не розглядалися як люди, та підчас хрестових походів їх дозволялося нищити во славу Божу, чим більше – тим краще; як ми це й спостерігали ще півтисячоліття тому в Латвії та Литві. Або, так само, дозволялося палити на вогнищах інквізиції.
Наступний поділ нерівності проходив уже всередині самого християнства, поміж наближеним до Бога попівством та чернецтвом – і масами віруючих, такою собі отарою вівці – «рабів Божих». А ці, вже не раби, а «слуги Божі» – мали просто з неба привілей та право наділяти – кого забажають, – земною владою, оскільки вся вона, бачите; «від Бога». От вони, попи, й створили аристократію, слід гадати, не на власний збиток, створили феодалізм.
Не всюди справи йшли однаково, але ми знаємо практично лише острівці, які зуміли протистояти пошесті феодалізму. Це далекі від Європи Ірландія та Ісландія, де не було ні князів, ні графів, так само як і серед вікінгівського світу – стара Нурріге. Та ще неприступні Альпи, домен мужніх алеманів, які не лише не мали своїх аристократів, але й ретельно виганяли чужих. Про це незаперечно свідчить історія перших Габсбурґів, які гніздилися там заснуватись.
Так стояли справи з «рабами Божими», які за посередництвом попів стали згодом чиїмись земними рабами; із «правом першої ночі». Важко, важко приписати це антилюдське свинство комусь іншому, крім християннішої церкви. Так селянство – годувальник суспільства, головний за самою природою речей
