Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Але, навіщо все це нам – українцям?

* * *

У кінці наведемо одну цікаву фактичну довідку з історії арійського міту, яка з одного боку викриє нам усе його політично-спекулянтське єство, а з другого – все безмежжя його волюнтаризму.

Відомо, що британські колонізатори на Близькому Сході мали поважні клопоти, робили все аби розколоти арабську єдність, привернути їх на свій бік. Не забуте й досі ім’я британського розвідника – полковника Томаса Едварда Лавренса (1888–1935), який стільки зробив для цього, перетворившись навіть сам на араба. Але, були й такі араби, що спиралися на ворогів Великобританії, слушно розраховуючи в такий спосіб позбавитись британського колоніалізму. Вони ще пам’ятали німецького консула Васмуса, який підчас Першої світової підняв курдів проти британського панування в Іраку.

Такий собі Хаджі Імам Алла Гусейн (1893–1968), що став у 1920 муфтієм Ієрусалиму, пильно стежив за подіями часу та 1941 спрямував до райхсканцлера Німеччини А. Гітлера – політичне звернення – «Про свободу арабів». Гітлер, в свою чергу, ознайомився з цим документом, та… у посланні на відповідь благословив арабську справу. По цьому муфтій організував пронацистський Арабський Легіон; з якого, між іншим, вийшов і перший президент Єгипту – Ґамаль Абдель Насер.

Отже, підіб’ємо підсумки. Адольф Гітлер, арієць та фюрер усіх арійських німців, – всебічно співчуває справі арабів, яких (це очевидно) не вважає нижчою расою, неарійцями. З другого боку, сучасна наука незаперечно свідчить, що араби – як і жиди, – відносяться до родини семітських народів, є не лише поріднені, але й розмовляють дещо близькими мовами. Але жиди – то є неарійці, призначені арійцями (на чолі з їх фюрером) на винищення; але – хто ж тоді є араби, боротьбу яких за свободу щойно благословив сам фюрер цих арійців?

Залишається думати, що арієць або неарієць, – то є політичні категорії. Але, тоді все це докорінно протирічить расовій теорії, з якої саме й вийшли ці обидва протилежні поняття.

Так практичне застосування міту в реальному житті – миттєво руйнує його самого.

11. Демократія

Сучасне суспільство в усіх цивілізованих країнах світу має бути, зобов’язане бути, тільки демократичним; «вільним», як то кажуть. Складових такого суспільства – на диво мало. Це – періодична виборність влади всіх (або – не всіх) рівнів за умов загального виборчого права, та – якомога більше різних прав у кожного окремого громадянина. Природною є думка, що обирати на керівні посади слід таких людей, які з цією посадою найкраще упораються, але… є сьогодні навіть такий фах – іміджмейкер, або нашою мовою – видомахер, який береться надати будь-кому, за помірну заплату – ясна річ, – такого товарного вигляду, що за нього будь-хто й проголосує. Так виглядає сьогодні оте загальне виборче право. Але, що ж то за невід’ємні права кожного?

Попри те, що на 3/4 земної кулі не виконується основне право прав людини – самому бути господарем свого життя, – цивілізованих непокоїть зовсім інше.

Один приклад, але як же красномовний. Року 1998 відбувся Всесвітній збір англіканських церков. Одним із центральних питань, які потребували термінового вирішення, було: чи допускати до священницького сану збоченців, педерастів. Бо, коли не допускати, як це дотепер практикувалося, – то це ж буде утиснення їх людських прав! Відповідна резолюція, щоправда, не набрала необхідної кількості голосів, але майбутні святі отці педерасти – не нітяться: мовляв, не цього разу, так наступного, а ми своє візьмемо.

Адже, у хорах хлопчаків при церквах, – святим отцям буде, чого робити, – самі розумієте…

Або ж другий приклад, отой дурний рейвах в Європі, – батьківська турбота про життя серійних убивць; які позбавили того ж таки життя не одну людину.

Так сьогодні стоять справи з демократією та людськими правами.

Але, звідки воно виникло, все це разом? – це – теж доволі цікаво.

Вважається сьогодні, що демократія пішла з древньої Еллади, яку одні здавна іменували «матір’ю всіх істин», а інші – «матір’ю всіх брехней»; бо ж грецькою «демократія» означає, дослівно, «народовладдя». Таким чином, отих, що так добре правлять нам про якусь там «народну демократію», – слід розуміти звичайними невігласами, що підносять нам чергове «масляне масло».

Все це, однак, як це буває звичайно – і не зовсім так, бо й в Елладі ота демократія була далеко не повсюдною, а пов’язана радше з Атенами. Бо, у їх одвічного риваля – Спарти, – було дещо зовсім інше. Траплялися тирани і в Атенах. Та й у рабовласницьких Атенах ота демократія стосувалася лише вільних, про права рабів там ніхто особливо не турбувався. До того, і сама Еллада, попри її величезні заслуги перед людством, – була лише закутком Європи, не вона вирішувала її долі.

Все це знову відсилає нас до попередниці Еллади, колиски індо-європейської цивілізації – Великої Кимерії, з якої пішли, спочатку кельто-балтицька, потім ґерманська, а останньою – слов’янська – субцивілізації єдиного індо-європейського кореня; з її містами, більшими та набагато ранішими від Риму. Сліди цієї потужної цивілізації ми відкриваємо по найвіддаленіших закутках Європи, починаючи з отієї геродотівської леґенди, що освячувала право мінорату та була звичайною практикою в житті древнього кельтського Уельсу, по інші, не менш цікаві співпадіння.

Американський письменник Роберт Говард – творець постаті Конана з Кимерії, був – не сприймайте це парадоксом, чи не останнім із великих романтиків Європи. Він створив і другий привабливий образ, чомусь не так популярний, – короля шотландських піктів, Брана Мак Морна. Бран – розповсюджене ірландське ім’я, та древні саги Ейріна описують нам і пригоди великого мореплавця Брана, що відкрив на заході океану райські острови. Бран у перекладі означає «Ворон», та як дві краплі води нагадує нам староукраїнського «врана». Нагадаємо, що наші давні предки слабо розрізнювали «б» і «в», передаючи їх одним знаком рун, що увічнилося згодом у грецькій абетці. Нагадаємо, що в такий спосіб почали порізнювати «болгар» і «волгар», хоча колись це було те саме.

Пригадаємо собі ще й той неспірний факт, що сучасні англійське «сосайеті», еспанське «сосьєдад», латино-грецьке «соціологія» та скромне українське «сусідство», – ідуть з того самого, єдиного, іще балтицького кореня. Тобто те, що ми називаємо співзвучним же українським словом «суспільство», – повинно було, за звичайною логікою, закладатися ще у Великій Кимерії, поміж Сяном і Доном. Часи були дуже давні, розквіт Великої Кимерії припадав десь на друге тисячоліття перед нашою ерою,