Аналітична історія України - Олександр Боргардт

А вже до 1944 відноситься вирішального значення праця О. Евері, Ч. Мак Леода та М. Мак Карті, де були підтверджені результати Ф. Гриффіта, але – на новому рівні: у максимально чистих умовах. На час сесії про все це можна було довідатись, своєчасно використати у спорі, але… не знали, не стежили належно за розвитком науки. Тому й перемога була обумовлена не силою переможця, бо оті мічурінці були люди обмежені та невігласні, але прикру роль відігравала тут і відсталість совєцької ґенетики. А її прапор, так би мовити, переслідуваний на той час академік Н. Дубінін, – змагався з мічурінцями у підтвердженні «діалєктічєского матєріалізма» засобами ґенетики. Тобто, – був нічим не ліпший від них.

* * *

Мічурінська біологія не обмежувалася основною концепцією всемогутнього середовища, яке ніби визначає спадковість орґанізмів та її активно формує. Було там і чимало іншого, не менш цікавого, але й не менш безглуздого. Наприклад, перетворення стрибком (зрозуміло – «діалєктічєскім») одного виду в інший: гілочка ліщини, яка виросла на грабі (було доведене штучне щеплення); або «теорія» стерільної зозулі, яка сама не розмножується, ні, – виводиться з яєць будь-яких інших птахів; так само, внаслідок діалектичного стрибка.

Не помічено, аби мічурінці користувалися десь поняттям атома або молекули, принаймні, якісь невизначені «частіци вєщєства». При цьому – первісний рівень мислення, дологічного та маґічного. Враження божевільні або наукових установ Лапути, так добре описаних капітаном Гуллівером. А на дворі була вже середина XX ст., яке увійшло до історії, як століття атомове та космічне. Хоч, з не меншим успіхом, могло би увійти, як свого часу прохопився С. Єсєнін, – як століття «громіл і шарлатанов».

Цікаву рівнобіжну до мічурінської сесії представляла «Павловская», де один з далеко не кращих учнів великого фізіолога – К. А. Биков, спромогався повторити подвиг Т. Д. Лисенка, створивши чисто «Павловскую» (ну, за його биківськими поняттями, звичайно) фізіологію. На сесії були затавровані «ідєалістамі» кращі учні та послідовники І. П. Павлова, світової слави учені – Л. Орбелі, І. Беріташвілі та П. К. Анохін. Але, ніхто з них не подумав каятись, а протистояти їх науковій арґументації Биков та інші, – могли лише формально, спираючись на знахарство марксизму або просто на політичну демагоґію.

Цікаво тут простежити еволюцію слова «ідєаліст», від царської Росії та по совєти. Бо живе слово, нагадаємо це, сприймається лише в контексті відповідної культури, якою ходить. За царів воно визначало людину, що здатна вбачати та приймати реальність досконалу. Потім, людину, що схильна прикрашати, ідеалізувати щось. За совєтів зникла жодна полісемантичність, та «ідєаліст» – це остаточно погано. Бо, це людина, яка – подумати гидко, – протиставляє «єдінствєнно правільной» філософії «діалєктічєского матєріалізма» – жах подумати: філософію ідеалістичну. Найгіршу з можливих, бо ми ж – матеріалісти!

Поспіхом очищена від гидоти ідеалізму совєцька наука – не забарилася принести рясні, хоч і гірко-кислі мічурінські плоди: низку «відкриттів» у різних галузях науки. Негайно удостоєних вищих державних премій, але незабаром визнаних за шахрайство. Це були роботи О. М. Бошьяна, О. Б. Лєпєшінской із біології, роботи братів А. І. Аліханова та А. І. Аліханяна по варітронах, яких – виявилося потім, – ніколи не існувало; робота Г. Д. Латишева і Г. А. Гея, де була відкрита не існуюча «тонкая структура» ґамма-випромінювання…

Відкриттів владно вимагав вольовий тиск зверху, та вони слухняно й посипалися, але… їх основа? Простіше не буває. Не матеріалістичний світогляд, викуваний у тяжкій боротьбі з ідеалістами, ні, – звичайне нехтування першим обов’язком ученого – видаленням артефактів. Погано вимитий посуд… нехтування розсіюванням на стінках лічильників… проведення кривої по точках, без статистичного вигладжування (от вам і «тонкая структура») і т. і.

* * *

Що ж можна сказати сьогодні про ці події, віддалені від нас на півсторіччя й більше? Про це сталінське зґвалтування науки.

Сьогодні вже ніхто не об’являє квантову механіку «горой ідєалістічєского навоза в соврємєнной фізікє» – не наказано зверху та не оплачується. Не об’являють навіть оті, від незабутньої «наукі наук», що як сиділи по своїх тепленьких містечках – так і сидять. Хоча говорилося й писалося про все це цілком офіційно, сказаного чи написаного тоді – теж ніхто офіційно не спростовував. Атмосфера ідіотичної підозри та войовничої нетерпимості з тих пір наче релаксувала, але якось сама собою, ніхто до цього так і не втручався.

Єдино можливий висновок, що треба боротись не з «ідєалізмом», «прєклонєнієм пєрєд іностранщіной» або «раболєпієм пєрєд буржуазной культурой», чи іншою вигаданою химерою, але тільки єдино – з дурістю та невіглаством, – теж не був зроблений.

Не було спромог усвідомити вплив «дискусій» на суспільство та щось поправити. А вони й досі дають знати про себе, та не можна цього недооцінювати. Бо, ніщо не минає без сліду.

З тих часів зміцніла в науці мафіозна структура «дідовщіни», скопійована з мічурінської біології. Ієрархія відданих – так, але – не науці, – а спільній справі влади: великих та малих ділків від науки на чолі з «самим» – босом. Чимало скрушувалися з приводу, що, мовляв, доброго лідера совєцької ґенетики – Н. І. Вавілова, – змінив «злий» – Т. Д. Лисенко, але хіба ж у цьому справа? Бували добрі та злі самодержці, але злим є, насамперед, саме самодержавство, як таке.

У науці є один-єдиний авторитет, авторитет установленого факту, авторитет бездоганно строгого математичного доказу. А значить – нема місця всевладним «лідерам», які вирішують, що є істиною, а що – ні. Нема й не повинно бути авторитету імен. А з часів Лисенка наукове самодержавство поширилося, – слідом потягнулися інші, не гірші. «Коріфєя наукі» Сталіна – давно немає, але «коріфєі» розплодилися казково. В кожній галузі кожної науки сидить по дрібному «коріфєйчику», але такому, повз якого «ні проскочіш». «Дискусій» більше немає, але їх незабутній стиль: суміш фальші, невігластва та демагоґії, проглядає у безграмотних рецензіях відомих журналів.

Наукові питання, зокрема ті, від яких залежить доля мільйонів людей – продовжували й потім вирішувати келейно; а наукова істина установлювалася й далі адміністративним шляхом. А в такий спосіб можна «довести» (втім, як і «спростувати»), – що завгодно.

Пригадаємо оті сумнозвісні «проєкти вєка»: плотину на Обі, «поворот північних річок», Кара Боґаз-гол, плотину у Керченській протоці, канал Дунай–Дніпро… Всі вони були схвалені цілими зграями найученніших експертів, – і що ж? Були або зупинені своєчасно громадськістю, або – все ж виконані, спричинили непоправної шкоди середовищу, природі. Попередженням міг би стати Арал, перетворений на екологічну катастрофу континентальних масштабів; але – так і не став.

Все це, зауважимо, – ще не враховуючи свідомих злочинів у цій галузі, як побудова українських АЕС на карстових розломах, побудова Вірменської АЕС у сейсмічно-небезпечному районі (і це – по землетрусі в