Аналітична історія України - Олександр Боргардт

(журн. «Україна», № 24, 1992, с. 29)

Що ж тут сказатиі – більшовицьки турботливо та більшовицьки безграмотно. Крім того, звичайного у них, – неймовірно глупого.

Як подобаються оті «ще більші можливості»? Слід було би, здається, й написати не просто «покращити харчування», а – «ще більше покращити», але – що ж, часом і партія буває не на висоті. Поготів, сам отой Стахурскій та його зграя – мукою з пирію, з «багатих резервів» – напевно не живились.

Нагадаємо з цього приводу, що на 10 травня того року на Вінничині було тільки офіційно зареєстровано більше 100 тисяч дистрофіків, половина з них – діти. Як видно, цього разу партійні орґанізації, що мали «посилити пильність і ще більше проводити виховну роботу серед трудящих», – трохи не дотягнули…

Того літа за «раскраданіє хлєба», тобто за потаємне зрізання або збирання колосків, – ідуть судові процеси по всій Україні, засуджуються до таборів тисячі людей, переважно жінок, матерів.

Однак, цього разу сталінський голодомор так і не сягнув масштабів 1933, – людських жертв було чи не вдесятеро менше. Чи це тому, що схаменулася влада? – радше ні, скоріше вона злякалась. Бо, нарід був уже не той. Восени, коли треба було з піснями та прапорами везти хліб державі, звичного ентузіазму не спостерігається, з цим не поспішають. Матеріали НКВД (ті самі – «совєршєнно сєкрєтно») свідчать по всіх областях України про наростаючий опір владі. Відчувається, що за роки війни в країні плідно попрацювало революційне підпілля ОУН. З’являються численні листівки із закликами до збройного повстання, до знищення Сталіна, – «Смерть Сталіну!», «Після Гітлера час на Сталіна!» і все частіше бринить із них несмертельне гасло ОУН: «Воля народам, гідність людям!» – те, що для них найстрашніше. Бо саме на паплюженні людської гідності, на придушенні свободи, одвічно стояла імперія.

А їх сталінська влада – нелюдська, підла та підступна, але хоробрістю не відзначена, як же полохлива!

Чималу роль у врятуванні країни зіграла тоді й наша Вандея – Західна Україна. Вона, що роками відбивала обох окупантів, – не зазнала й посухи 1946, мала якісь запаси, котрих більшовики хоч і цупили (як же вони, без чужого!), але як же помірковано, без особливого бажання отримати партизанську кулю до лоба. Нагадаємо, що орґанізований військовий опір сталінській навалі припиниться там лише через роки.

Поїзди на захід були тоді переповнені, хоч… іноді бувало й пізно: в одній Жмеринці знімали з кожного такого потягу до десятка остаточно виснажених людей, що помирали незабаром просто на станції. Але інші доїздили та отримували достатню допомогу, щоб протриматись. Виживали наперекір злочинній совєцькій владі.

Для більшості нас усе це є справи далекої історії, але забувати про них у жодному разі не можна. Хоча би для того, що сили, які правили тоді, за допомогою голодоморів, комуністичні, – ще живі та безкарно діють серед нас. Чим більше тремтять та трусяться їх старечі ноги, чим швидше уходить з під них історичний ґрунт, – тим голосніше вони репетують. Закликаючи до повернення назад, до «союзу»: до «дружби народов», до ҐУЛАҐу, до нових голодоморів та ґеноцидів.

* * *

На закінчення, без коментарів, перекажемо зміст характерного указу того часу, з червня 1947. Він безперечно, прямо та безпосередньо, пов’язаний з тодішньою ситуацією на селі.

Згідно Указу праця в колгоспі проголошувалася обов’язковою для всіх, хто проживає в сільській місцевості і не працює на виробництві або не служить у совєцькому закладі. Всі чоловіки, жінки, юнаки та дівчата, підлітки – зобов’язані були працювати в колгоспі. Та виробляти певну норму трудоднів. Для Ставропольського краю, здається, за невиконання мінімуму трудоднів, постановою сільради, робітник, разом із усією непрацездатною частиною родини, висилався на п’ять років «в отдалєнниє мєста Совєтского Союза», де вже працював на статусі засланого. Бачите, – не судом, навіть не якоюсь «трійкою», а – звичайною постановою сільради. Хто насмілиться твердити, що це не рабство?

2. «Вєлічайшій коріфєй наукі»

Коли, у першому наближенні, ясна річ, – було покінчено з «врагамі народа», коли з імперією «воссоєдєнілась» мало не вся Східна Європа, «вєлікій Сталін» прогулювався своєю нечутною ходою коридорами Кремлівської влади, та… нудьгував. Адже, життя продовжувалося, та треба було придумати щось новеньке; що він, врешті, й придумав, – наука!

Тут йтиметься саме про них, про «научниє діскуссіі» (1947–1953), наслідком яких стало повне утвердження марксизму в науці. Віднині її головною метою стало «подтвєрждать правільность марксізма-лєнінізма»; все інше відходило наче на задній план. Роки утворення та укріплення «мічурінской біологіі», «павловской фізіологіі» тощо.

Витоки цих «дискусій» – були загально-політичними.

Перемога над Гітлером, хоча й вартувала народам у три десятки мільйонів жертв, але перевела московський більшовизм до якісно нового стану. Він, перемігши Гітлера та окупувавши з благословіння згнилих західних «дємократій» половину Європи, вперше відчув, що міцно сидить у седлі. Це позначилося, насамперед, на статусі жидів, якими вже можна було не прикриватись. Нагадаємо ще раз оту просту думку: «Дамо їм видні посади. А як щось не так – нарід кинеться, як завжди, – бити жидів, а ми… ми хутенько за кордон, за кордон, прихопивши народні грошики». Тепер жидам ще раз указали на їх природне місце в Російській імперії. На них було оголошене полювання, як на «бєзродних космополітов»; така собі зворотня сторона модного тоді «отєчєствєнного пріорітєта». А нишком – складалися поіменні списки на депортацію до Сибіру. Але, й не це було головне, існували значно більше важливі завдання.

Філософія та гуманітарні дисципліни (разом із соціологією та політологією) були підім’яті «марксізмом-лєнінізмом» – злоякісною сумішшю знахарства, невігластва та демагоґії, – ще перед війною. Тепер задача істотно поширювалася. Треба було остаточно підім’яти й усі інші, природничі та точні науки: зробити їх так само керованими (звідки? – ясна річ, із Політбюро). Щоб і наукову істину можна було проголошувати («кому положєно», ясна річ) – знову ж, із Політбюро. Заради цього й були вони розпочаті, «научниє діскусіі» тих років; їх направляв, а часом і особисто брав участь у них, – «лічно тов. Сталін І. В.», терміново зроблений «вєлічайшім коріфєєм наукі»; будь-якої, – науки взагалі.

До науки ж взагалі він мав ще давнє відношення, бо ще на рубежі століть, у брошурі «Анархизм или социализм», ні сіло, ні впало, – «указивал», ніби:

Земля колись являла собою розжарену вогневу масу, потім вона поступово остигла, потім виникли рослини й тварини, за розвитком тваринного світу настала поява