Фрікономіка. Зворотний бік усього на світі - Стівен Девід Левітт

рівня. (Так само, як захисник із Вищої бейсбольної ліги, напевно, розпочинав свою кар’єру в нижчій лізі, так само, як Великий Дракон Ку-клукс-клану, імовірно, починав зі звичайного члена організації, і так само, як наркобарон типово починав свою кар’єру торговцем наркотиками на розі вулиць). Ви мусите бути готовими працювати довго й тяжко за зарплату нижче середнього рівня. Аби мати успіх у цьому турнірі, ви маєте проявити себе не просто як людина непересічна, а як людина напрочуд талановита. (Звичайно, спосіб, у який можна себе проявити, різниться залежно від професії; дійсно, Джей Ті незмінно контролював торговельні показники своїх піхотинців, але насправді найголовніше значення мала сила їхньої особистості — навіть більшою мірою, ніж, скажімо, для бейсбольного захисника). І насамкінець, коли ви приходите до сумного усвідомлення, що видертися нагору вам не судилося ніколи, ви кидаєте цей турнір. (Деякі люди чіпляються за надію довше за інших — пригадайте лише сивочолих «акторів», які працюють офіціантами в Нью-Йорку — та зазвичай люди усвідомлюють безперспективність своїх подальших зусиль вчасно).

Більшість піхотинців із банди Джей Ті втрачали бажання працювати після того, як усвідомлювали відсутність перспектив. Особливо швидко їхній ентузіазм зникав тоді, коли починалася стрілянина. Після кількох відносно спокійних років банді Джей Ті довелося брати участь у війні за територію із сусідньою бандою. Стрілянина «на колесах» стала буденним явищем. Для піхотинця як члена банди, що працював безпосередньо на вулиці, такий поворот подій був особливо небезпечним. Природа його бізнесу вимагала, аби клієнти завжди мали змогу знайти продавця легко й швидко; якщо ж йому доводилося переховуватися від банди конкурентів, то в такому разі він втрачав можливість реалізувати свій товар.

Допоки не розпочалася ця війна, піхотинці Джей Ті були готові терпіти свою ризиковану низькооплачувану роботу заради перспективи підвищення на посаді. Але, як сказав Венкатешу один із них, тепер йому забажалося компенсації за додатковий ризик: «Ти будеш тут стирчати, коли довкола відбувається все це лайно? Звісно, що не будеш, еге ж? Тому якщо комусь знадобиться, щоб я пішов під кулі, то спершу — гроші, чоловіче. Підвищуй платню, бо інакше мені немає сенсу стояти тут, знаючи, що вороги можуть щомиті завдати удару».

Джей Ті не хотів цієї війни. По-перше, йому довелося підняти своїм піхотинцям платню через додатковий ризик. Та значно гіршим було те, що війна між бандами негативно впливала на бізнес. Коли «Бургер кінг» і «Макдональдз» розпочинають цінову війну, щоб відтяти собі додатковий шмат ринку, вони частково компенсують збільшенням торгового обороту те, що втрачають через зниження цін. (І, крім того, ніхто не гине через стрілянину). Та під час війни між бандами продаж товару різко падає, бо клієнтів настільки лякає перспектива стати жертвою насильства, що вони починають обходити торговців креком десятою дорогою. У будь-якому разі, війна для Джей Ті коштувала дуже дорого.

Тоді чому ж він розпочав цю війну? Власне, це зробив не він. Війну розпочали його піхотинці. Виявилося, що ватажок банди не має над своїми підлеглими такого контролю, якого йому хотілося б. Бо в нього й у них були різні стимули.

Для Джей Ті насильство було перешкодою для бізнесу, яким він займався; він волів би, щоб його підлеглим ніколи не доводилося стріляти. Проте для піхотинця насильство мало певну мету. Одним зі способів, у який піхотинець може себе проявити — і досягнути успіху в турнірі, — є демонстрація своєї схильності до насильства й готовності до неї вдаватися. Кілера поважали й боялися, про нього ходили легенди. Стимул піхотинця полягав у тому, щоб заробити собі ім’я; тоді як стимулом Джей Ті було не дати своїм піхотинцям змоги це зробити. «Ми намагаємося донести до наших малюків, що вони є членами серйозної організації, — якось сказав він Венкатешу. — Мета полягає не в тому, щоб когось убити. Усі вони надивилися різних фільмів та всякого іншого лайна й гадають, що головне — це гасати, мов скажені, стріляючи навсібіч із пістолета. Але це не так. Треба навчитися бути частиною організації; не можна весь час тільки те й робити, що воювати. Бо це погано для бізнесу».

Зрештою Джей Ті взяв гору. Він суворо контролював чисельність банди і відкрив нову еру процвітання й відносного спокою. Джей Ті переміг. Йому добре платили, бо дуже мало хто спромігся досягнути того, чого досяг він. Джей Ті був високим, вродливим і суворим чоловіком, який розумівся на тому, як мотивувати людей. А ще він був хитрим і ніколи не наражався на небезпеку арешту через носіння з собою зброї чи значної кількості готівки. У той час як решта його підлеглих жила у злиднях зі своїми мамцями, Джей Ті мав кілька будинків, жінок і авто. А ще, звичайно ж, він мав економічну освіту. І тому постійно працював над тим, щоб повною мірою використовувати цю свою перевагу. Саме із цієї причини він і наказав вести бухгалтерську звітність, яка зрештою потрапила до рук Судхіра Венкатеша. Жоден із ватажків гангстерських філій ніколи не робив нічого подібного. Одного разу Джей Ті показав раді директорів ті гросбухи, щоб продемонструвати їм свій діловий хист.

І цей хід виявився вдалим. Після шести років перебування на посаді керівника банди Джей Ті підвищили, надавши йому членство в раді директорів. Свій турнір він виграв. Але цей турнір мав одну непереборну ваду, якої не мають ані видавничий бізнес, ані професійний спорт, ані навіть Голлівуд. Як не крути, а продаж наркотиків — це бізнес незаконний. І невдовзі після того, як Джея Ті підвищили на посаді, «Чорних апостолів» фактично знищили обвинувальним висновком федеральної влади — тим, що змусив члена банди на ім’я Буті передати свої блокноти Венкатешу, — і Джей Ті опинився за ґратами.

А тепер повернімося до ще одного дивакуватого запитання: що спільного мають між собою крек і нейлонові панчохи?

У 1939 році, коли фірма «Дюпон» винайшла нейлонові панчохи, незліченна кількість американських жінок відчули себе так, наче на їхню честь здійснили диво. До того часу панчохи виробляли з шовку, а шовк був матеріалом нетривким, коштовним, і його весь час бракувало53. Станом на 1941 рік було продано близько сорока шести мільйонів пар нейлонових панчіх — більше тогочасної кількості дорослих жінок у Сполучених Штатах. Були вони легкодоступними й надзвичайно привабливими — майже як