Співучасть у злочині - Ігор Іванович Митрофанів

Усі військові злочини, оскільки згідно зі ст. 401 КК України такими злочинами визнаються передбачені розділом XIX Особливої частини цього Кодексу злочини проти встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також військовозобов’язаними під час проходження ними навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів. За відповідними статтями цього розділу несуть відповідальність військовослужбовці Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, а також інші особи, визначені законом. Особи, не зазначені у ст. 401 КК, за співучасть у військових злочинах підлягають відповідальності за відповідними статтями розділу XIX КК.

Основним юридичним наслідком наявності спеціального суб’єкта у складі злочину є відповідно до теорії КПР неможливість вчинення цього злочину особою, яка не володіє ознаками спеціального суб’єкта (далі — приватні особи). Одночасно із цим багатьма авторами робиться застереження про можливість співучасті приватних осіб у злочині зі спеціальним суб’єктом[169]. При цьому, як правило, посилаються на військові злочини, указують, що особа, яка не є суб’єктом військового злочину, хоча б вона разом із військовослужбовцями і вчиняла ті самі дії, може відповідати лише за співучасть у злочині, вчиненому військовослужбовцем, а дії такої особи повинні кваліфікуватися з посиланням на ст. 27 КК.

Ця точка зору підтримується і судовою практикою. Так, Пленум Верховного Суду України у п. 16 Постанови «Про судову практику у справах про хабарництво» від 26 квітня 2002 р. № 5 зазначив, що відповідно до ч. 2 ст. 28 КК хабар належить визнавати одержаним за попередньою змовою групою осіб, якщо злочин спільно вчинили декілька службових осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до його початку, про це домовилися (як до, так і після надходження пропозиції про давання хабара, але до його одержання).

Співвиконавцями слід вважати службових осіб, які одержали хабар за виконання чи невиконання дій, що кожна з них могла або повинна була виконати з використанням службового становища. Для кваліфікації одержання хабара як вчиненого за попередньою змовою групою осіб не має значення, як були розподілені ролі між співвиконавцями, чи всі вони повинні були виконувати або не виконувати дії, обумовлені з тим, хто дав хабар, чи усвідомлював він, що в одержанні хабара беруть участь декілька службових осіб. Злочин вважається закінченим з моменту, коли хабар прийняв хоча б один із співвиконавців[170].

Однак у теорії кримінального права існують й інші думки. Так, В. В. Устименко вважає, що співвиконавство приватних осіб у складених (складних) злочинах зі спеціальним суб’єктом є можливим[171].

М. Д. Лисов запропонував вважати приватних осіб співвиконавцями тих злочинів, склад яких передбачає кваліфікуючу обставину — вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, в інших же випадках — вважати їх пособниками[172].

Не відповідними закону і принципам теорії КПР уявляються всі точки зору, що визнають правомірність визнання співучасті приватних осіб у злочині зі спеціальним суб’єктом. Таке досить важливе питання має вирішуватися однаково для всіх складів злочинів. Ніяка специфіка сфери вчинення злочину не може бути основою для різного розв’язання розглядуваної проблеми на підставі чинного закону. Групою можуть бути вчинені будь-які злочини. Додання ж у деяких складах груповому вчиненню злочину кваліфікуючого значення не може бути обставиною, що допускає співвиконавство приватних осіб при іншому вирішенні питання для інших складів. Включення групи до низки статей Кримінального кодексу як кваліфікуючу обставину має на меті лише вказати на підвищену суспільну небезпеку цього способу вчинення злочину і не може вносити змін до ознак основного складу. Тільки пряма вказівка закону могла б дати підстави для різного вирішення цього питання щодо різних складів злочину, однак зміна закону у цьому напрямі є недоцільною.

Посереднім виконавцем визнається особа, що використовувала психічне чи фізичне насильство стосовно іншої особи, яка через це є безпосереднім виконавцем злочинної дії. У такому випадку особа, яка піддалася насильству і завдяки цьому позбавлена можливості приймати вольове рішення, не підлягає кримінальній відповідальності. Однак, якщо вона зберігає можливість і здатність керувати своїми діями, здатна запобігти чи уникнути злочину, але не використовує цієї можливості і вчиняє злочин, то підлягає кримінальній відповідальності як співвиконавець.

Посереднє виконання також в наявності, якщо суб’єкт, який безпосередньо вчиняє дії, що відповідають складу злочину, здійснює їх ненавмисно, за умови, що помилка в основних елементах, які утворять об’єктивну сторону складу злочину, викликана умисними діями іншої особи (наприклад, особа на прохання іншої людини пред’являє до оплати фіктивний платіжний документ, не знаючи про його фіктивність).

Посереднім виконавцем є й керівник, що віддає завідомо злочинний наказ підлеглому. Він буде нести кримінальну відповідальність як виконавець злочину. Підлеглий же підлягає відповідальності лише у випадку, якщо він усвідомлював злочинність наказу, але все-таки виконав його.

Дії виконавця із суб’єктивної сторони характеризуються як прямим, так і непрямим умислом. При цьому виконавець усвідомлює, що злочин вчиняється ним разом з іншими співучасниками і злочинний результат буде підсумком їхньої спільної діяльності; передбачає можливість чи неминучість настання