Стежкою легенд - Ігор Іванович Якимушкін

Фантастичний звір (чи дух!) не боявся ніяких перепон. Він прямував полями й дахами будинків, мурами замків, перелазив через паркани садів, переступав через річку завширшки три кілометри. За одну ніч він подолав понад сто миль, сіючи повсюди забобонний страх.

У країні почалася паніка, якої не знали з часів навали данців. Люди боялися вийти з дому, коли смеркало.

Не розгубилися лише священики: користуючись з випадку, вони збирали багатий ужинок з переляканих парафіян, які квапились вимолити прощення у бога, що наслав на їхню країну «антихриста». Адже «забобонні передбачення, — писала газета «Таймс», — зайшли так далеко, що люди вірять, ніби загадкові сліди належать самому сатані».

Однак проведене згодом ретельне дослідження слідів девонширського «сатани» показало, що своїм походженням вони завдячують не сатані, а метеоритному дощу.

Незвичайні речі падають інколи з неба: не лише метеорити — каміння з космосу, уламки міжзоряних світів.

Що, наприклад, ви можете сказати про рибу, яка прилітає на землю з піднебесся?

Якось таке сталося в Індії. Західний вітер приніс чорну грозову хмару. Шалена злива спала на землю.

Ніби великі градини, посипалися згори якісь довгасті блискучі речі.

— Риба! Риба! — почулися вигуки.

— Риба падає з неба!

І справді, разом з дощем з неба падала риба.

Люди клякнули, зі святобливим трепетом звівши руки до неба, приголомшені звершенням увіч казкового дива. Вранці юрми прочан подалися до храму бога Вішну. Деякі обережно несли «священних» рибок, які побували на небі у товаристві богів. Їх випускали у «священний» ставок Вішну. Ніколи ще стародавній храм, який спокійно собі дрімав у тіні дібров на берегах Брамапутри, не бачив такого численного товариства прочан.

Поголоски про диво добігли індійської столиці. Багато газет надіслали своїх репортерів у села, над якими пройшов риб'ячий дощ. Репортери розпитали десятки свідків. Усі як один стверджували, що власними очима бачили рибу, яка падала з неба. Риба незвичайна, така тут не водиться! Певно, прилетіла вона здалеку.

Серед свідків був учений Джеймс Принсип. Він повідомив, що після «чудотворного» дощу знайшов напівживу рибу в найнесподіваніших, місцях. Деякі рибчинки, «які, очевидно, були ще живі, коли сипалися з неба, впали в латунну вирву дощоміру. Дощомір стояв на ізольованій кам'яній колоні, яка підіймалася на п'ять футів від землі у моєму садку».

Свідчення вченого надало розповідям індійських селян велику вірогідність. Одначе ще довгий час повідомлення про риб'ячий дощ викликало сумнів у людей науки.

Американський іхтіолог доктор Гаджер [34] зацікавився цією унікальною пригодою. Він провів велике дослідження і зібрав безліч фактів, які доводили, що риб'ячий дощ не міф. Справді, іноді «риба падає з неба разом з дощем». У чотирьох наукових статтях [35], опублікованих з 1921 по 1946 роки, він описав 78 риб'ячих дощів, зареєстрованих у різних країнах світу.

П'ять риб'ячих дощів зареєстровано в Канаді, 17 — у США, 5 — в Англії, 9 — у Шотландії, 11 — в Німеччині, 1 — у Франції, 1 — у Греції, 1 — у Голландії, 13 — в Індії, 2 — у Малайї, 2 — в Індонезії, 7 — в Австралії, і — у Південній Америці, 1 — в Африці, 1 — у Скандінавії.

Як бачите, риба не так-то вже й рідко мандрує небом. Яка ж сила підіймає рибу в повітря, щоб потім скинути з дощем на землю?

Безперечно, смерчі. А ще торнадо — сестри, жахливіші за горгон: Анна, Бетті, Катерина, Діана, Єва, Єлена, Ізабель, Жаннет… Щороку народжуються нові сестрички в страхітливій родині. Чи ви знайомі з оцими «дамами»?

Адже це імена найруйнівніших ураганів, які наприкінці літа — на початку осені пролітають над островами Карібського моря і східним узбережжям США. Метеорологи (веселі хлопці!) вигадали давати смертоносним ураганам ніжні жіночі імена.

Сестриця народжується у «колисці» над Атлантичним океаном, поблизу екватора. Наприкінці літа гігантські маси нагрітого сонцем повітря піднімаються вгору. На їхнє місце, в утворену зону зниженого тиску, з усіх боків ринуть могутні повітряні течії. Виникає жахливий (у десятки кілометрів діаметром) спіральний вихор.

Це Ізабель — новонароджений торнадо. Дівиця дуже темпераментна: у страшному темпі (сто тридцять миль за годину!) витанцьовує вона свій жахливий «рок-н-ролл». Танцює над океаном, над островами, перетворюючи на руїни їхні міста й поселення. Мчиться на північ, наближаючись до берегів Сполучених Штатів.

«Увага! Увага! — чути схвильований голос із репродуктора. — Всі повинні залишити вулиці! Рятуйтесь у сховищах! Наближається Ізабель! Ураган уже за п'ятсот миль від міста. За чотири години він буде у Новому Орлеані. Рятуйтесь!..»

Огорнута мантилью з чорних хмар, Ізабель — кручений стовп, до неба завтовшки сто кілометрів, — скаче, вириваючи столітні дерева й шпурляючи їх, мов сірники, через дахи будинків. Від скаженого танцю кам'яні будинки розпадаються, мов карткові хатки, рублені пакгаузи підскакують вгору на сотні метрів, люди й тварини злітають до неба, щоб приземлитися за багато кілометрів від місця старту. Хвилі оскаженілого моря падають на вулиці портових міст, закидаючи парки, сади й поля землеробців крабами, медузами та рибою.

Страшний ураган! Щосекунди посилає він на понівечену землю руйнівну енергію, у два з половиною рази більшу за енергію атомної бомби, що знищила Хіросіму.

Проте ми відхилилися й забули про риб'ячий дощ. Пройшовши дорогою смерті сотні миль над морем і землею, ураган поступово ущухає. Коли несуча сила